Сергій Мисько - Еге ж…

Неначе від удару струму відсмикнув руку.

– Нежива! Невже я? Я… Я не хотів. Я… Може штучне дихання? Та це ж не…

Вона ніби у відповідь посміхнулася, поволі відкрила очі. Великі, чорні, бездонні… Перша поцілувала його, в засос – мокрими, холодними і водночас нестримними вустами, намагаючись забрати залишки його свідомості солодким, липким язичком. Не існувало нічого, окрім неї. Та він спромігся не переступити заборонену межу, за якою була невідомість. Петру забракло повітря. Він відсторонив її від себе.

– А ти часом не Чугайстер? – пристрасно дивлячись на Чорта, несподівано запитала незнайомка.

Петра огорнув невимовний жах. Волосся на голові стало дибки, очі округлилися, але він знайшов в собі сили відповісти.

– Н-ні. Я Ч-ч-чорт. Петро Чорт. Ч-ччи я схожий на Чугайстра? – запинаючись, прошепотів Петро.

– Ніби так. Борода он яка. Скільки ти вже тут рибалив? – продовжувала зводити з розуму письменника мокра красуня.

– Нема в мене ніякої… бороди і зросту я нормального, – невпевнено промурмотів Чорт, хоча помацав своє підборіддя тремтячими руками.

– Жартую. А ти симпатичний блондинчику і окуляри тобі до лиця. А в твоїх волошкових очах я хочу втопитися…Заспокойся, – лагідно промовила русалочка і ніжно провела кінчиком хвоста по його брудним ногам. – І тіло в тебе ладне. Зніми свій одяг. Запацьорився ти з цією рибалкою. Я його виперу. Буде чистим-пречистим.

– Не треба, – майже благав Петро.

– Добре, як скажеш любчику. А в тебе є гребінець?

– Нема. Я тебе можу розчесати своїми пальцями.

– Розчеши. Розчеши мене, красунчику.

Чорт, тремтячими руками, замість розчісувати, просто гладив їй скуйовджене волосся.

– Любий, який ти вправний, які ніжні в тебе в руки…

Петро трохи оговтався, руки вже не тремтіли. «Розчісування», як на диво, його заспокоїло.

– Чого тобі боятися Чугайстра? Він їсть мавок, а ти русалка, – вже впевненіше продовжив розмову Чорт.

– Не вгадав. Я не русалка і не мавка. Я – Настуня, – заявила красуня, – Захочу, буду ким завгодно…

Опісля, не в змозі ні наполягти, ні стримувати себе, тільки спостерігав за тим, як вона вистрибнула з човна. Вже з води, на прощання, помахала рукою і зникла.

Несказані Настунею слова, відчеканились в його свідомості: «Коханий!.. Тепер ти мій! Якщо тут тобі буде завтра, чекай, на цьому місці…»

В човні не було жодної рибини. Тільки порвана, забруднена мулом сітка, непотребом, лежала під його ногами. Та ще мокрий рюкзак з речами…

Чорт перевів погляд на свої брудні руки, які втомлено лежали на бортах човна. Вони, виявляється вже не десь далеко, а поряд. Спробував ворухнути пальцями. Пальці, переплетені водоростями, неохоче йому підкорилися. Деякі, найдовші стеблинки, в перших променях світанку, як йому здалося, були дуже схожі на русяві волосинки. Через силу підняв свої руки і почав звільняти від водоростей. Потім перехилився через борт, занурив їх у прозору воду. Подивився на долоні. Вони виблискували чарівним світлом золотавих кружалець луски. Потер їх одна об одну, змиваючи бруд разом з відблисками нічної пригоди. Золотаві кружальця вкрили собою пурпурову поверхню озерця, утворивши невеличкий килимок, біля борту човна, на якому вималювалося дуже знайоме, усміхнене дівоче обличчя. Петро зачерпнув пригорщу води разом з килимком. Тепер воно було в його долонях. У нього не залишилося сумніву, хоча він відмовлявся вірити своїм очам, але це була дійсно… Дівчина з риб’ячим хвостом. Вона змовницьки підморгнула.

Чорт почув знайомий голос, від якого по тілу побігли мурахи. Руки затремтіли і вода крізь пальці стекла йому на коліна. За мить образ зник. Перед ним знову були золотаві відблиски луски. Зачарований цим мерехтінням, він незчувся, як почав знову говорити сам до себе. Слова, несказані Настунею, перетворилися на шепіт його пересохлих губ:

– Коханий!.. Тепер ти мій! Якщо тут тобі буде завтра, чекай, на цьому місці…

– Ось він – справжній вихід. Несказані слова мають бути записані. Якщо тут для тебе буде завтра. Якщо буде завтра! Треба почати писати казку тут і зараз.

В даній ситуації це говоріння з самим собою, як йому здалося, стало єдиним засобом від божевілля.

Він витягнув із рюкзака вологу газету:

– От, Тринда так Тринда. Газетка. Чистий лист. Тільки назва «Гора№ 13».

Порвав її на шматки. Взяв огризок олівця…

– Тут і зараз, – Петро декілька разів повторив ці слова. – Так я й почну нову казку.