Сергій Мисько - Еге ж…

На превеликий жаль «Фаетон» зачинена на перерву.

Невеличкий балкончик під яким вона вчасно знайшла порятунок ледве міг прикрити її від зливи. Але цього було достатньо аби залишатися сухою. Хоча Секлетці довелося вмоститися на лева в чудернацькій позі. Ноги й руки обхопили гарячу кам’яну тварину, мов рятівну паличку. Притулившись до гриви грудьми, схилила голову, закривши леву очі своїм довгим, чорним волоссям. Прохолода дощу і гарячий лев, такого незвичайного контрасту годі й чекати.

Вона навіть трішки впріла від нагрітого каменю. Груди з краплинками поту, прикриті коротким топіком, неслухняно вислизали назовні через глибоке декольте. Вона торкнулася ними шорсткої кам’яної гриви і їй стало лоскотно. Від такої пози коротка спідничка підскочила вище стегон. Сороміцькі місця Секлетки від повного контакту з кам’яною шкірою відділяла лишень тонка смужка трусиків…

Як не дивно, але вона примудрилася задрімати під заспокійливий шум падаючої з неба вологи. Чи то вві сні, чи наяву, але незчулася, як кам’яний лев лизнув її обличчя своїм великим, теплим язиком. Вона чітко бачила, як відкрилася його паща…

Вродор навіть не сподівався, що останні хвилини перебування у кам’яній шкірі будуть напрочуд емоційно і… еротично насиченими. Вони притулялися! По справжньому, хоча й не свідомо.

Разом з цим скінчилася й злива, так раптово, як і почалася. Зненацька Секлетка відчула, як сповзає з лева. Руки хапають повітря. Вона закриває очі і падає… Але, що це? Її хтось вправно підхопив на руки і ніжно поцілував. Знайомий голос, прошепотів на вушко:

– Назвемо новий вірш «Кам’яна шкіра». Дощ скінчився. Кав’ярня вже відчинена.

Лише тепер Секлетка відкрила очі. Кам’яний лев зник, ніби його ніколи й не було. Натомість Вродя несе її на руках до кав’ярні. Вона на ходу, сором’язливо, поправляє піддиркану спідничку.

– Вродя, скажи чесно. Як ти встиг? Чи може той лев – ти? – вона грайливо чмокнула його в щічку.

– Так, Секлетко, в це складно повірити, але…

– Жартуєш, левчику?

– Як би ж то… Тепер я твій. На все життя!

– Тут і зараз. Нічого не питай, – впевнено сказав мольфар Тринда.

– Заходь, не роззувайся. Справу для тебе маю… та й випити нема з ким.

Петро Чорт – письменник початківець. Талант літератора був у нього від народження. Так Петро називав свою появу на білий світ вісім токів тому, опісля того, як прийшов до тями в лікарні… Він сім діб перебував у глибокій комі. Хоча своє ім’я згадав відразу. Тільки от звідки сам та хто його батьки, ніяк не міг пригадати. Перше, що попросив у лікарів щойно «народившись», так це дати йому папір і олівця, аби записати казки, які він бачив у своїх снах…

Знайшли його у Києві, на Хрещатику. Чорт ходив босоніж, серед літа одягнений в чорного, вивернутого кожуха і питав у перехожих: «Хто я?» А якийсь жартівник візьми та й скажи йому: «Ти – чорт!» Щойно почувши це слово, Петро відразу втратив свідомість.

Лікарська комісія визнала його цілком нормальним і життєздатним. Згодом він отримав паспорт, в якому було записане його нове ім’я: Петро Петрович Чорт. Прописку дали йому в гуртожитку заводу залізобетонних конструкцій. Після проходження всіх необхідних процедур був зарахований на посаду контролера в метрополітені… У вільний від роботи час він писав досить цікаві казки. Навіть вийшло друком декілька його книжок. Вони так і називалися: «Казки Чорта».

Щороку, восени, Петро брав відпустку та подорожував країною.

Цієї весни він вирішив податися в Карпатські гори за новими сюжетами для своїх казок. Нічого путнього поки що не знаходив, бо всі історії вже писані-переписані до нього. Хоча йому все ж пощастило. Однієї погожої днини, блукаючи лісом, Петро зайшов дуже високо в гори. Він не сподівався когось тут зустріти, а даремно. Може й не випадково натрапив на закинуту землянку, в якій цієї пори року поселявся місцевий мольфар Тринда.

Вже добряче набравшись, письменник уважно слухав розповідь не менш п’яного мольфара, одягненого у сучасний спортивний костюм зеленого кольору. Довгі штани з широкими холошами, оздоблені трьома білими смужками по боках, що скоріше нагадували брюки-кльош бравого моряка, закривали його босі ноги. Неприкритими залишалися тільки довгі пальці. Всі дванадцять… Начищені до блиску чорні мешти, стояли справа від дверей носками до виходу. Колоритності образу додавала дуже старий гуцульський капелюх з білою пір’їною.