Сергій Мисько - Еге ж…

– Кобили!!! Кобили!!! Кобили!!!

Це безглузддя його неймовірно забавляло. Першими відреагували представниці слабкої половини людства, які стояли на зупинці маршрутного таксі. Деякі декілька разів покрутивши пальцем біля скроні. Знайшлися й більш балакучіші… можливо молодші та менш терплячі. Вони, навперебій, вигукували йому у відповідь:

– Козел! Козел! Козел!

Ці хвилини тішили його самолюбство. Бо цими своїми вигуками, як він вважав, вони погоджувалися з тим, що вони дійсно «кобили»… Не залишилася в стороні і чоловіча стать. Ці відповідали агресивніше. Пролунав відбірний мат, підкріплений недвозначними жестами. Якийсь здоровань погрожував вилізти на балкон і розправитися з ним фізично. Інтелігент в окулярах порадив викликати санітарну машину із психлікарні.

Він піймав себе на думці: «Невже серед чоловіків є кобили? Он, як воно. Чому вони так? Чи їх образила моя поведінка. Мої слова були в повітря. Мабуть більшість людей бачить у всьому загрозу і образу.»

Ескалацію конфлікту нейтралізував маршрутний автобус№ 103, який поглинув усіх невдоволених його новою мантрою.

Опісля такого відпочинку він заходив до кімнати, скидав простирадло. Хміль від пляшки гарячого пива почав зникати, звільняючи організм для більш продуктивної діяльності. Він нерухомо ставав посеред кімнати голим, перед великим, майже на всю стіну, люстром. Хвилинку спокійно дивився на своє тіло. Думки самі дали про себе знати: «А я багатим не народився. Гроші заробив без баласту і криміналу. Розум, кураж, трохи везіння. Ну і рятівна рука долі. Я таким сам став. Побуду ще й багатим. Життя різноманітне. Треба все понадкушувати більш-менш їстівне. Набридне – роздам все всім. Ніколи не жалітиму. Ні за чим. Ось таким я і є».

Дістав із шафи свій набір для ділового дрес-коду. Одягав на голе тіло білу сорочку. Старанно затягнув вузол на трьох червоних, довжелезних краватках, сплетених косичкою, кінці яких звисали нижче поясу. Труси він вважав зайвими в своєму вбранні. Поверх – строгий, чорний костюм без жодної кишені. На босі ноги, без шкарпеток, взув свої улюблені зелені, конопляні черевики, пошиті на індивідуальне замовлення. Весь його одяг пошитий на індивідуальне замовлення. Навіть краватки. На зап’ястя накинув розєднані декоративні платинові кайданки з написом: «Бранець капіталу». До лівої причепив мобільний телефон. Парфумами він не користувався. Задоволений, клацнув пальцями. Вихідні вдалися на славу. Потім викликав свого водія.

За десять хвилин він вже сидів на задньому сидінні жовтого Lexus з букетом синіх троянд. В авто він закурив кубинську сигару. Він їхав на роботу. За цей час встиг два рази струсити попіл з сигари, просто собі під ноги, скуривши одну десяту від неї, а це приблизно дорівнювало двом тисячам евро. Недокурену сигару за звичай віддавав потім охоронцю на вході в офіс. Дав про себе знати мобільний, заторохкотівши звуком розсипаного гороху. Він неквапом вів розмову:

– Привіт. Ти вже на роботі? Де був? Мала, розважався. Ні, вже не п’яний. Нормально все. Був на нашій першій квартирі. Пам’ятаєш? Які тьолочки? Квіти тобі подарую, твої улюблені – сині троянди. Все, як ти любиш. Так, заробив тяжкою працею. Та вони мені зараз тільки цукром і пахнуть. Мною? Сама нюхатимеш, розкажеш. Потім поясню. Кайф, повна викладка. Куди тим тренажерам. Вистачило якраз на три троянди. Літо, а бач ціни на ці троянди завжди зимні. Не п’ять. Дорогенька у нас темпи з тобою інші. П’ятирічку за три роки – це норма. Можеш поки що покерувати там за мене. Що? Вже підписала якийсь контракт? Добре розважся, як знаєш. Моє дітище росте? Мрія дитинства. Комплекс. Не росте? Любася, не жартуй. Я щойно дивися на нього. Росте, росте… Поцілую, як приїду. Вже приїхав. Зараз побачимось. Пока…

Капсула набула горизонтального положення і стала прозорою та звукопроникною. Минуло рівно-рівнісінько вісім хвилин від моменту затримання. Вродор Копицяя почув приємний жіночий голос від якого відразу запаморочилося в голові.

– Вітаю! Я суддя, Надя Безнадійнаа. Шануймося.

Над ним, діловито розставивши ноги й закинувши руки за голову, стояла суддя. Про це свідчила зелена фарба, якою було повністю вкрите її струнке тіло й довге, зібране на маківці в хвіст, волосся.

«Гарна! Отже покарання буде не надто суворим», – Копицяя полегшено зітхнув. Він випростав тіло й приготувався до проголошення вироку.

Він представ перед нею в природному блідо-рожевому кольорі. Як і всі порушники закону він був позбавлений привілею фарбувати шкіру згідно статусу. Суддя аж занадто уважно оглянула свого підсудного, неприховано милуючись його вродою. Відразу було помітно, що він їй сподобався. Але між ними не може бути навіть ритуальних притулять чи елементарного позаштатного орального обміну інформацією. Ситуація вимагала інших взаємин… Опанувавши себе, Безнадійнаа виголосила чітким, приємним голосом: