Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

– « Я – виродок, – безжально самокатувався Сатана, – ця потворна система життя у лагерній, комуністичній зоні, а зараз цей ідіот-монстр, зароджений у смороді каналізації від злиття двох систем, цей гібрид жаху… Який він у біса дикий капіталізм?! Він – наслідок мого вкрай розумного впливу на людство! Невже я хотів як краще? Ти повіриш у це, дівчинко моя? Я повинен вихопити тебе…» – якась жіноча рука безцеремонно лягла на його плече, порушивши хід думок. Сатана різко зірвав з себе руку, йому пекельно набридли сучасні нахабні жінки без «комплексів».

– Не лезь! – грубо кинув він, не повертаючись.

– А я, красавец, не лезу, я здеся работаю! Оплати проезд! – у тон йому прокуреним голосом відгукнулася контролерка.

– Извини, не понял, – і він навмання дістав з гаманця купюру, простягнув їй.

– Тут сто долларов! Я тебе не обменный пункт! Дай мелочь в национальной валюте!

– Нет у меня мелочи ни в какой валюте, иди, девушка, иди, прошу тебя…

Контролерка поглянула на нього, як на божевільного, як крадійка, квапливо сховала гроші і позадкувала від нього у натовп.

– Эй, тетка! Телегу накатаем у транвайно депо, шо взятку берешь с пассажириков! – пролунав нахабний дитячий голосок.

– Ну, еще й баксами! – жваво підхопив інший, хрипко-визглявий. – А дашь и нам, дядя, баксы, не накатаем на тетю!

Двоє хлопчаків, років десяти, виринули з натовпу до Люцифера.

– И сколько же вам нужно для счастья, пацаны?

– Для счастья это на ролики, – пояснив рудий хлопчина.

Люцифер відрахував гроші, віддав дітям. Ті приголомшено подякували і, ледь трамвай зупинився, мерщій вискочили і щодуху гайнули вулицею. Люди у трамваї покосилися на Сатану з осудом, недоброзичливо.

– Молодой человек, можно только догадываться, как легко Вам достались эти деньги! Народными деньгами развращаете детей! – сміливо виказала Сатані шляхетна сива жінка.

Вчителька-пенсіонерка, зрозумів він. До болю знайома схема розвитку подій! Як ненавидів Люцифер свої вибрики робінгудства! Скільки разів він клявся собі не виходити у Зоні в народ, контролювати своє сумління, котре, як він вважав, було складовою прокляття Звіра Творцем. Найрозумніше зараз – відвернутися до вікна, а на зупинці вийти, та раптом він почув свій лагідний голос:

– Нина Ивановна, Вы правы наполовину: деньги достаются мне не трудно, а развратить ребенка нельзя, если его душа не испорчена с рождения.

Її ім’я не було для Сатани таємницею. Вона уважно поглянула на нього і несподівано радісно посміхнулася.

– Володя Новиков? Как ты возмужал! Ты, или не ты?

– Я! – озвався Сатана і підійшов до неї ближче.

Володя Новиков, її колишній, дуже хороший учень, – прочитав на лобі вчительки Люцифер.

– Это тебе, в твоем дипломатическом корпусе, деньги достаются легко? После МГИМО, после аспирантуры? – Ніна Іванівна засміялася. – Просто ты всегда был добрым мальчиком, извини, что налетела на тебя.

– «Добрым мальчиком! – Люцифер мимоволі заплющив очі. – Невже цей Новиков так на мене схожий? Нещасний!»

– Не часто встретишь в трамвае дипломата! Как мама? Ты женат? – як більшість вчителів, Ніна Іванівна говорила голосно, майже кричала.

– Мама хорошо, а я не женат, но у меня есть невеста, – і здивувався: невже є?

– Здесь мне выходить.

Ніна Іванівна підвелася зі стільця, потяглася за господарськими сумками, та Люцифер перехопив їх.

– Приятное совпадение, мне тоже.

Вони вийшли з трамваю, Люцифер посміхнувся:

– Как чувствуете себя на заслуженном отдыхе?

– Хорошо, я оптимистка, хотя, конечно, пенсия могла бы быть и больше! – вона уважно поглянула в його обличчя, в її очах з’явився подив. – У тебя изменились глаза, Володя! Я же помню: были голубые… – вона вдихнула на повні груди. – Хотя, я уже сталкивалась с таким феноменом.

– О чем Вы?

– О глазах. У тебя же изменились глаза?

– Да, позеленели, – із ввічливості збрехав Сатана.

– Вот! Я, биолог, второй раз в жизни сталкиваюсь с какой-то генетической мистикой! У одной моей тоже очень хорошей ученицы три года назад, после похорон отца, изменились глаза: были карие, а стали фиолетовые!

– Вы говорите о моей невесте, Нина Ивановна. Она необыкновенная, правда?

– Елена Земная – твоя невеста? – здивувалась вона, аж торкнулась його руки.

– Вас это удивляет?

– И да, и нет! Разве я не учитель, не психолог человеческих душ?

– Психолог! – підхопив він, щоб зробити їй приємне.

Вона трохи розшарілася з гордощів.