Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

– Успокойтесь, Вы такая редкая красавица, вот у негодяя и сорвало крышу, – лагідно промовив він.

Незнайомець невимушено користувався жаргоном рідного міста, однак Олені чомусь спало на думку, що він дуже здалеку. – «Не може він жити на Землі!» – приголомшенням промайнуло в її голові – «Де я його бачила?»

– Могу я Вас проводить? Вам небезопасно ходить по улицам, – люб’язно запропонував він, відверто милуючись нею.

– Спасибо, не стоит, – почервонівши, відказала вона, відвернулась і майже побігла.

Раптом її мозок тоненько проскрипів словами: – «Правильно робиш, біжи від нього, він дуже небезпечний для жінок». Олена аж остовпіла.

– Ти, нічна химера? Ти у мені? – вражено прошепотіла.

– «Я, але не в тобі, а поряд, не бійся», – заспокійливо озвалося в її голові.

Далі діалог продовжився подумки:

– «Здається, я бачила цього красеня уві сні. Хто він, ти знаєш?»

– «Сатана! Люди малюють його чортом з рогами і копитами, а він красень хоч куди!» – і у голові Олени пирснуло сміхом.

Дівчина саме проходила повз порожню лаву під тополею, тож безсило опустилася на неї і дістала люстерко. – «Боже! Невже я збожеволіла? Розмовляю з якимсь голосом, та ще й про Сатану! Це страшне…» – Олена перелякалась не на жарт. Важко зітхнула і вгледілась у люстерко, щоб перевірити, чи не забруднила фарба від вій її обличчя. Здається, все гаразд… Олена вимушено посміхнулася своєму відображенню, проте з люстерка їй відповіло милою усмішкою обличчя того незнайомця.

– Серце моє! Збожеволіла не ти, а я, Володар твого Земного Пекла, тому не вір Маргариті. Для тебе я безпечний і завжди до твоїх послуг, – ніжно запевнив він дівчину із дзеркальця.

Люстерко випало з її рук, але не розбилося: невидима рука перехопила його у повітрі і обережно поклала їй на коліна. – «Ніколи не розбивай дзеркал, погана прикмета!» – почула вона у мозку застереження Сатани. Так, Сатани! Олена була впевнена у цьому абсолютно, бо ще й мала речовий доказ: вона тримала у руці його хустинку з блакитною візерунчатою літерою «Л».

Нарешті Лідина вулиця. Олена почувала себе вибитою із Земного виміру існування, тому, коли перед нею виникла Льоля, вона поглянула на неї і розкуто розреготалася. Так одягатись і фарбуватись могла лише істота з уявою сороки: їдко-жовта ультракоротка сукня, відверто розхрещена на рано зів’ялих грудях, жадібні «криваві» вуста, штучно збільшені вдвічі. А її хтиві, безсоромні очі! Жирно обведені чорним олівцем, три кольори тіней. Свої брови Льолька геть вищипала, а вище, на вузенькому лобику, намалювала нові – дурні здивовані дужки.

Якби Олена була у звичайному стані, вона б із ввічливості не сміялася, але зараз, стоячи перед повією, не могла впоратися з бурхливими вибухами реготу.

– Ты что, дури обкурилась? – невдоволено буркнула та.

– Нет, просто очень весело! – спромоглася відказати крізь сміх.

– А ты сексопильная куколка, – зі знанням справи зауважила Льолька. – Хочешь стать фотомоделью, работать в Париже? Могу устроить.

– А как же! Ты уже пристроила одну с пузом. Сколько тебе заплатили? Тебе мало?

– Кончай комсомол, подруга! С той далекой эпохи полезно взять только два слова – «Всегда готова!». Лидка дура, а ты с мозгами, заработаешь кучу баксов, – відверто пояснила повія.

– Да, у меня хватает ума не иметь с тобой дела. Кстати, почему ты сама еще не в Париже?

– А ты за меня не беспокойся! Я не останусь в этой вонючей хохляндии подыхать вместе с такими умными придурками, как ты! Днями лечу в Париж! – зневажливо кинула повія, різко повернулася і непристойно завихилясувала товстими стегнами по вулиці, шокуючи рідких перехожих.

– Вот и чудно! Невелика потеря для Родины! – прокричала Олена їй услід.

– «Вона не дурна, хитра та підла, а виглядає так, щоб чоловікам було видно, якого вона фаху», – зрозуміла Олена.

Дівчата сиділи на веранді. Олена вгледілась у Лідині очі, і у неї защеміло на серці. Її весела, життєлюбна подруга геть змінилася: схудла, змарніла, під порожніми очима виникли синці. Здавалося, самої Ліди немає, а напроти Олени сидить лише її фізична оболонка.

– Як ти себе почуваєш? – порушила тишу Олена.

– Шо? – наче раптом прокинулась Ліда. – Шо ти сказала? А у тебе случайно нема сигарет?

– Ні, ти ж знаєш, я їх не купую, не хочу звикати до куріння, – нагадала Олена.

– А! Всєгда можна кинути, – байдуже заперечила Ліда.

– Так, кинути легко, деякі люди кидають куріння дуже часто, – посміхнулася Олена, намагаючись хоч якось розважити подругу.