Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

– Цього не може бути, татко! Ти не можеш померти!

Дивно, але всім здалося, що з домовини долинає стогін. Домовину розкрили, хтось сміливий, взяв небіжчика за руку, спробував відшукати пульс… Марно! Оленчина мама, вся у сльозах, ледве трималася на ногах. Очі доньки були сухими. Домовину забили знову.

– А вона і не плаче, відьма… – почула Олена за спиною вороже шепотіння.

Не плакала Олена і під час галасливих поминок. Гірка грудка полегшення підкотилася до її горла лише тоді, коли останні п’яниці, досхочу напившись горілки, з реготом пішли з двору.

Вона влетіла у свою кімнату, упала на ліжко і несамовито, розкуто розридалася. До неї увійшла мама:

– Доню, люба, годі тобі, годі! Ми не повернемо татка…

– Облиш мене, дай мені спокій! – грубо відказала Олена крізь сльози.

Мама, важко зітхнувши, вийшла. Олена, здригаючись від вибухів ридань, непевною ходою підійшла до дзеркала, зірвала з нього чорну мереживну хустину, вгледілась у свої карі очі і раптом почула у голові лагідний чоловічий голос: – « Смерті немає, не страждай так, відпочинь…»

Чомусь Олена не злякалась з подиву, а роздяглася і лягла у ліжко. Вона не помітила, як міцно заснула. А коли вранці прокинулася і як зазвичай підійшла до дзеркала, остовпіла: її очі змінили колір – з карих перетворилися на фіолетові!

З тих пір, йдучи рідним селищем, вона часто чула вслід люте жіноче: « Відьма».

Три роки тому… Яскравий трагічний спогад покотив по її щоці гірку сльозу.

– Що ж, на все Воля Божа, як каже моя хрещена матір… Мандрівка, так мандрівка, – поволі засинаючи, промовила до себе Олена.

Прокинулась Олена тому, що щось невагоме приємно лоскотало обличчя і було смішно. Вона розплющила очі: на неї пильно-пильно, немов гіпнотизуючи, дивився її котик. Звірятко стояло на задніх ніжках, передніми упершись у ліжко, і виглядало вкрай кумедно. Олена засміялася і погладила його по голівці.

– У хлопчика уважні гарненькі оченята, – лагідно проворкувала Олена і, поринувши у себе, зосередилась, – хвильку, згадала… Мені снився зеленоокий білявий красень…

Вона посміхнулася, похитала головою і знову заговорила до свого котика:

– Сон, звірятко, є сон! У житті таких чоловіків не буває… Високий, широкоплечий, стрункий… риси правильні, виразні… А очі! Яскраві, глибокі і зеленіші за твої, Василько…

Чисті фіалкові очі дівчини набули замріяності.

– І знаєш, що він зробив?… Подарував мені таку величезну червоно-чорну троянду, а на мої ноги одягнув червоні чобітки, такі елегантні, на високих підборах…

Василько, втративши терпець від монологу своєї господині, вимогливо занявчав.

– А тобі б тільки їсти! – зітхнула Олена і підвелася з ліжка.

Після сніданку вона працювала на маленькому городі: ретельно виривала між баклажанами бур’яни і розпушувала сапою ґрунт. Котик зневажливо визирав з-під листка лопуха. Його виразні оченята наче красномовили:– «Нащо махати руками під сонцем?»

Олена перехопила погляд Василька і сіла на стільчик перепочити. Вся у сяючих «діамантах» роси, біля її обличчя тендітною вродою рожевіла троянда. Яка витонченість! Раптом пелюстки квітки заворушились, бо щось живе, крихітне поривалося вирватися із солодкого полону.

Всередині вісімнадцятирічної Олени продовжувала жити дитина з неабиякою фантазією та яскравою уявою, тому вона затамувала подих: мабуть, це Оле Лукоє розштовхує парасолькою ніжні пелюстки, і зараз випірне його казкова усмішка на лукавому личку під кумедним капелюшком… На жаль, ні… Просто сріблястий красень-жук. Олена здихнула розчарованою дівчинкою.

– Доню, йди-но сюди! – покликала мама, що сиділа під хатою.

Олена підійшла, занепокоєно вдивилася у її обличчя. Олену нажахали майже чорні синці під очима мами, останнім часом вона виглядала тяжко хворою.

– Як ти змарніла! З тобою щось не гаразд, мамо. Може, треба лягти у лікарню на обстеження? Як ти себе почуваєш? – захвилювалася Олена.

На мить здолавши нудоту від болю, що розгризав мозок на болючі шматки, мама огорнула доньку заспокійливою, впевненою усмішкою:

– Зі мною все добре, Оленко. Чого ти така перелякана?… Обстеження мені не потрібне, я просто втомилася.

Вона була невиліковно хворою, та Олені не казала, бо лікар обіцяв їй півтора-два роки життя, тож вона вирішила не вражати доньку раніше часу. – «На її вік ще вистачить і хвилювань, і горя, – резонно розмірковувала мама, – поки я жива, нехай живе без тяжких турбот».