Федір Титарчук - Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською)

– А як же ми там все помістимося? – здивувався я.

– Про то не турбуйся, милок! – вимовила стара. – Ось, подивись. – і вона раптово засвистіла. Від її свисту у мене відразу ж вуха заклало, а коли вона перестала – ще якийсь час я погано чув.

– Гей, дерев'яна, повернись до мене передом, до лісу задом! – прокричала стара. У ту мить мені здалося, що я вже десь чув цю фразу, от тільки де – все ні як не міг згадати.

«Дерев'яна» затремтіла і, на мій подив, почала підніматися. Хатинка піднімалася вгору, розштовхуючи собою в сторони гілки, а де і самі дерева. Дерева розходилися, як живі, гілки завбачливо відгинається убік, а які не встигали, ті просто ламалися під напором хатинки, що почала рухатися.

– Та швидше ти, дерев'яна! – прокричав чорний кіт. – Ми що тут тебе рік чекати будемо?!

Хатинка піднялася на своїх маніпуляторах вгору, повернулась там на півоберта і так само акуратно і неспішно опустилася вниз. Ми стояли осторонь і тільки зараз я зрозумів справжні розміри цієї споруди. Вона була величезна, висотою в три ангара, а завширшки п'ять паровозів. Поки ми стояли далеко – вона нам здавалася не більше звичайного будинку.

З цього боку не було вікон, тільки одні двері і великі ангарні ворота. Ворота відчинилися і стара запропонувала мені туди в'їхати.

– Ось ми і вдома, – показувала шлях вона. – У нас тут і відвари, і коріння, і масла машинні настояні на ялинових шишках. І піч чудодійна.

– А пічка навіщо? – здивувався я. Посеред хатинки, що була розміром з ангар, стояла величезних розмірів піч, в яку цілком міг вміститися паровоз і місце ще залишалося. Піч вже була розігріта і навіть палала жаром.

– А як же по іншому? – зробила здивоване обличчя стара.

– Це щоб кісточки твої розпарити. – додав світлий кіт.

– Це щоб порчу паровозну з тебе зняти. – промурчала і темний кіт.

– Щоб усі пом'ятості м'якше стали і відвари цілющі їх отрихтовати змогли.

– Щоб іржу цілющий вогонь відділив від корпусу твого, а ми потім олійними екстрактами метал змогли на тебе наварити.

І так солодко звучали їхні слова, так манила пічка. Ну прямо так само, як і болото, коли я продирався через ліс. І я вже подався до пічки, в теплий і приємний жар, як раптом порівняння з лісом мені стало очевидним з тим, що відбувалося зараз. Порівняння це мене привело в почуття, щось осмикнуло мене і чари тут же спали. Теплий жар пічки перетворився на обпалюючу спеку і я навіть почав відчувати як метал потроху піддається і ось-ось почне плавитися.

– Гей, ангар, слухай мене! – закричав я. – Туши швидко піч. Підіймайся на маніпулятори і гайда звідси, в бік найближчих залізничних колій.

І що б ви думали?! Він мене послухався. А як же могло бути інакше то?! Один механізм інший зрозуміє з півслова. Зрозуміє, послухається і розбереться що другому добре, а що ні.

Хатинка похитнулася, стулки печі зачинилися і запал та жар почав вщухати за ними, стара і коти від хитавиці покотилися під стіну. Покотилися і відразу ж перестали бути добрими да чемними. Закричали, руками та лапами замахали, коти ті й зовсім заверещали. А хатинка тим часом погойдувалася з боку в бік на ходу.

Дерева своїми лапами чіплялися за її ноги-маніпулятори, тяглися гілками-гаками до дверей, обманута у своїх очікуваннях, зла звірина та інша лісова нечисть стрибали внизу, намагаючись дотягтися до дверей.

І так тривало з півгодини…

– А що потім? – не витримав хтось із слухачів.

– А потім хатинка на маніпуляторах пройшла через весь ліс, прокрокувала по парі боліт, та вийшла до гілки, що вела прямо сюди. Тут я подякував хатинйі, запропонував їй піти з лісу, але вона сказала, що її військові тут залишили на випадок війни, під стару будівлю замаскували, і вона повинна вірою і правдою і далі служити, тому покинути свій бойовий піст не може. Пообіцяв я тоді час від часу заскакувати – виявляється їй військові залишили цілий склад мастильних матеріалів, – і ледве тягнучи колеса ось випадково забрів сюди – в депо.

– Ух ти! – здивувався хтось. – Це чи не там, де занедбані залізничні колії уздовж лісу дугою в топі йдуть, сталося?

– Мабуть, що там, – кивнув Чу-Чухін. – Я навіть упевнений, що там. Тільки туди краще не потикатися – місця там і справді згубні. А ось ту стару зовсім недавно на базарі в Полтаві бачив.

– І що вона?

– Так ложками торгувала. Ложки, каструлі, сковорідки. Все металеве. Новеньке, блискуче, зовсім недавно виготовлене. Я потім питав у людей на базарі, чи часто вона тут торгує?! Кажуть – постійно. Всі ці ложки-сковорідки – її коник. Підробки, звичайно, під китайські, але продаються добре.