Ольга Бойко - #щоденник #карантин #Мілан

Андреа сам попросив, щоб я підстригла йому чубчика. Раніше про це й мови не було: мати до волосся не допускакалася за жодних обставин – тільки barbiere чи parrucchiere. Розчулилась.

Тепер завдання – знайти і замовити перукарські ножиці на Amazon. Що проблематично. Останнім часом доставляють лише товари першої необхідності.

До речі про естетику. Тижні два тому замовила на цьому ж Amazon апарат для манікюру та педикюру. Чекаю. У супермаркеті купила фарбу для волосся і смужки для депіляції. Доглянута зовнішність у будь-якому випадку дає відчуття бадьорості (особливо якщо її ніхто не побачить).

Випила каву на балконі, привіталася з Каналетто. Поділилася планами: може, наліплю сьогодні пельменів та вареників. Запросила на обід або вечерю. То вже як йому буде зручно. Згадала дитинство й уявних друзів.

Добралася до новин. Учора ввечері уряд посилив карантинні заходи в Італії, статистика – краще б не дивилася. Глянула на небо. Чи нічого там не розпилюють? А раптом сусід має рацію? Так і є, сонце.

15 день карантину, Мілан

Визирнувши з вікна вранці, вирішила, що сьогодні будемо сидіти вдома. Тобто жодних кави-чаю-лимонаду на балконі. Вітер дме, у небі розкидані холодні перлини – не до прогулянок. Тільки плановий променад з улюбленцем.

Над розсипаним на тротуарі рисом зібралися голуби. Пташок двадцять. Після нашої з Бенджаміном появи зграя обурено перелетіла на паркан. Я голосно промовила: «Соррі, хлопці, вже йдемо».

У повсякденному житті я так собі організована людина, однак за теперішнього режиму довелося згадати піонерське дитинство. Дотримання розпорядку дня допомагає не розпадатися на шматки і не йти самоплином. Особливо дітям.

Раз на день розписую цілі на день, раз на тиждень – на тиждень.

Сьогодні увімкнула в шкільні заняття незапланований урок історії. Все ж мене занепокоїло оте синове припущення щодо мого можливого існування в часи чуми.

Після уроку історії вписала до щоденника обов’язкове заняття фейсфітнесом по десять хвилин на день. А раптом я й справді виглядаю як та, яка «жила в ті часи». Діти ж нечасто брешуть.

Знайома надіслала фотографію і повідомлення: «Ось, вчу Джека на той випадок, якщо…» На фото її пес сидить на одноразовій пелюшці, у якості фону зображення – приставлене до стіни автомобільне колесо. В очах у пса можна прочитати виділене капслоком WTF.

Сподіваюся, у нас до такого не дійде. Бенджамін сто відсотків не буде вестися на фейкові тротуари, бордюри і колеса.

Каналетто на пельмені вчора не з’явився. Думаю, чекає на лазанью чи тефтелі у томатному соусі. Можливо, йому не сподобалося, що за вечерею не подавали вино.

Вина та інші алкогольні екзерсиси найближчим часом не передбачені. По-перше, я не зробила запасів, по-друге, зараз як ніколи хочеться, як кажуть італійці, зберегти mente lucida – світлу голову. Хоча випити я полюбляю. Але потім.

Вирішила не зважуватися до кінця карантину. Зайвий стрес мені ні до чого. А їжа зараз дорівнює позитивним емоціям. Особливо смачна (наліпила таки вчора вареники та пельмені). Тому те, що я побачила у дзеркалі, мене не засмутило: ще тиждень тому захисна маска вільно лежала на обличчі, сьогодні ж охопила його щільно, знайшовши дві пухкенькі, налиті щічки.

У каналах Венеції вряди-годи з’являється риба, до римських фонтанів злітаються качки-лебеді, до берегів Сардинії пливуть дельфіни, а у парках Мілана бавляться зайці. Натяк?

Поговорю про це завтра з Каналетто. Сподіваюся, потепліє і він вилізе з-за горщика з різдвяною зіркою, а я вийду на балкон. Сьогодні ж перед сном обов’язково попрошу в тих, хто на нас щось розпилює, щоб швидше вимкнули сирени швидких.

16 день карантину, Мілан

Бенджамін, звісно, незадоволений теперішніми прогулянками: короткочасні пересування непривабливими локаціями значно знижують шанси на зустріч із хорошим собакою. Була спроба бунту: тягнув повідок, прямуюючи убік парку. Зате познайомилися з сусідами. Це три чихуахуа. Просто раніше вони гуляли на балконі.

Як же добре, коли світить сонечко – лийте його на нас, і побільше! Політики сказали, що (нарешті!), за статистикою, зажевріло світло в кінці туннелю.

Згадала про всіх жуків, яких колись саджала на карантин у сірникові коробки та літрові банки. Вибачте мені, рідненькі!

Небезпідставним було моє дитяче бажання стати вчителькою. Якщо раніше навіть при мінімальній взаємодії з дитиною під час виконання уроків мені доводилося запасатися коренем валеріани й червоним вином, зараз, пояснюючи той чи інший предмет, я впадаю у справжній азарт – хочеться викликати всіх до дошки.