Світлана Алексієвич - Час second-hand (кінець червоної людини)

«Немає турботи безперервнішої й дошкульнішої для людини, ніж, залишившись вільною, відшукати чимшвидше того, перед ким уклонитися… й кому би мерщій передати той дар свободи, з яким ця нещасна істота народжується…»

За дев’яностих… так, ми були щасливі, до тої нашої наївності вже не повернутися. Нам здавалося, що вибір зроблено, комунізм безнадійно програв. А все лише починалося…

Минуло двадцять років… «Не лякайте нас соціалізмом», – кажуть діти батькам.

Із розмови зі знайомим університетським викладачем: «Наприкінці дев’яностих студенти сміялися, – розповідав він, – коли я згадував про Радянський Союз, вони були впевнені, що перед ними відкривається нове майбутнє. Тепер картина інша… Сьогоднішні студенти вже дізналися, відчули, що таке капіталізм – нерівність, бідність, нахабне багатство, перед очима в них життя батьків, яким нічого не дісталося від пограбованої країни. І вони налаштовані радикально. Мріють про свою революцію. Носять червоні футболки з портретами Леніна та Че Гевари».

У суспільстві з’явився запит на Радянський Союз. На культ Сталіна. Половина молодих людей від 19 до 30 років вважають Сталіна «найбільшим політичним діячем». У країні, де Сталін знищив людей не менше, ніж Гітлер, новий культ Сталіна?! Знову в моді все радянське. Наприклад, «радянські кафе» – з радянськими назвами та радянськими стравами. З’явилися «радянські» цукерки і «радянська» ковбаса – із запахом і смаком, знайомими нам з дитинства. І, звісно, «радянська» горілка. На телебаченні десятки передач, а в інтернеті десятки «радянських» ностальгійних сайтів. У сталінські табори – на Соловки, в Магадан – ви можете потрапити туристом. Реклама обіцяє, що для повноти відчуттів вам видадуть табірну робу, заступ. Покажуть відреставровані бараки. А наприкінці організують риболовлю…

Відроджуються старомодні ідеї: про велику імперію, про «залізну руку», «про особливий російський шлях»… Повернули радянський гімн, є комсомол, тільки він називається «Наші», є партія влади, що копіює комуністичну партію. У Президента влада, як у Генсека. Абсолютна. Замість марксизму-ленінізму – православ’я…

Перед революцією сімнадцятого року Алєксандр Грін написав:

«А майбутнє якось припинило стояти на своєму місці». Минуло сто років і майбутнє знову не на своєму місці. Настав час second-hand .

Барикада – небезпечне місце для митця. Пастка. Там псується зір, звужується зіниця, світ втрачає кольори. Там – чорно-білий світ. Звідти людини вже не розгледіти, а бачиш лише чорну крапку – мішень. Я все життя – на барикадах, я б хотіла піти звідти. Навчитися радіти життю. Повернути собі нормальний зір. Проте десятки тисяч людей знову виходять на вулиці. Беруться за руки. У них білі стрічки на куртках. Символ відродження. Світла. І я з ними.

Зустріла на вулиці молодих парубків у майках із серпом і молотом і портретом Леніна. Чи знають вони, який він – комунізм?

«Що я зрозумів? Я зрозумів, що герої певного часу рідко бувають героями іншого часу, крім Іванка-дурника. Та Ємелі. Улюблених героїв російських казок. Наші казки – про везіння, про мить, коли «пощастило». Про очікування чудесної допомоги, щоб усе до рота саме впало. Лежачи на печі, мати все. Щоб і пічка сама млинці пекла, а золота рибка всі бажання виконувала. Хочу те і хочу се. Хочу Царівну Прекрасну! І хочу жити в царстві іншому – з молочними річками та кисільними бережками. Ми – мрійники, звісно. Душа працює і страждає, а справи ледве рухаються, тому що на них сил уже бракує. Справи стоять. Загадкова російська душа… Усі намагаються її зрозуміти… читають Достоєвського… Що там у них за душею? А за душею в нас сама душа. Побалакати полюбляємо на кухні, почитати книжку. Головна професія – читач. Глядач. І водночас відчуття власної особливості, винятковості, хоча підстав для цього жодних, окрім нафти та газу. З одного боку, це якраз і заважає змінити життя, а з іншого боку, дає відчуття якогось сенсу. Завжди висить у повітрі, що Росія має створити, показати світові щось надзвичайне. Богообраний народ. Особливий російський шлях. Усуціль у нас Обломови, лежать на дивані й очікують дива. А не Штольці. Діяльних, метких Штольців зневажають за те, що зрубали улюблений березовий гай, вишневий садок. Заводики там будують, гроші роблять. Чужі для нас Штольці…»