Світлана Алексієвич - Час second-hand (кінець червоної людини)

У мене з батьком було мало відвертих розмов. Він мене жалів. Чи жаліла я його? Мені важко відповісти на це запитання… Ми були нещадними до своїх батьків. Нам здавалося, що свобода – це дуже просто. Минуло трохи часу, й ми самі зігнулися під її тягарем, тому що ніхто не навчав нас свободи. Навчали лише, як помирати за свободу.

Ось вона – свобода! Чи такою ми її очікували? Ми були ладні померти за свої ідеали. Змагатися в бою. А почалося «чехівське» життя. Без історії. Завалилися всі цінності, крім цінності життя. Життя взагалі. Нові мрії: збудувати дім, купити гарну машину, посадити аґрус… Свобода виявилася реабілітацією міщанства, зазвичай зневаженого в російському житті. Свободою Його Величності Споживання. Величі пітьми. Пітьми бажань, інстинктів – прихованого людського життя, про яке ми мали приблизне уявлення. Протягом усієї історії виживали, а не жили. А тепер воєнний досвід уже не потрібен, його треба було забути. Тисячі нових емоцій, станів, реакцій… Якось раптово все довкола стало іншим: вивіски, речі, гроші, прапор… І сама людина. Вона стала барвистішою, окремішою, моноліт підірвали, і життя розсипалося на острівці, атоми, чарунки. Як у Даля: свобода-воля… воля-роздолля… простір. Велике зло перетворилося на віддалену оповідку, на політичний детектив. Ніхто вже не говорив про ідею, говорили про кредити, проценти, векселі, гроші не заробляли, а «робили», «вигравали». Чи це триватиме? «Неправда грошей у російській душі невитравна», – писала Цвєтаєва. Але ніби ожили й розгулюють нашими вулицями герої Островського та Салтикова-Щедріна.

У всіх, із ким зустрічалася, я запитувала: «Що це – свобода?» Батьки та діти відповідали по-різному. У тих, хто народився в СРСР, і тих, хто народився не в СРСР, немає спільного досвіду. Вони – люди з різних планет.

Батьки: свобода – відсутність страху; три дні в серпні, коли ми перемогли путч; людина, яка вибирає в крамниці зі ста сортів ковбаси, вільніша, ніж людина, яка вибирає з десяти сортів; коли людей не шмагають, але поколінь, вільних від шмагання, нам ніколи не діждати; російська людина не розуміє свободи, їй потрібен «казак» і канчук.

Діти: свобода – кохання; внутрішня свобода – абсолютна цінність; коли ти не боїшся своїх бажань; мати багато грошей, тоді в тебе буде все; коли ти можеш жити так, щоб не замислюватися про свободу. Свобода – це нормально.

Шукаю мову. У людини багато мов: мова, якою говорять із дітьми, ще одна, це та, якою говорять закохані… А ще є мова, якою ми розмовляємо самі із собою, провадимо внутрішні розмови. На вулиці, на роботі, в мандрах – скрізь лунає щось інше, змінюються не лише слова, а й щось іще. Навіть уранці й увечері людина розмовляє по-різному. А те, що відбувається вночі між двома людьми, зовсім зникає з історії. Ми маємо тільки історію денної людини. Самогубство – нічна тема, людина перебуває на межі буття та небуття. Сну. Я хочу це зрозуміти з ретельністю денної людини. Почула: «Не боїтесь, що сподобається?»

Їдемо Смоленщиною. В одному селі зупинилися біля крамниці. Які знайомі (я й сама виросла на селі), вродливі, які славні обличчя – і яке принизливе, злиденне життя навколо. Розбалакались про життя. «Питаєте про свободу? Зайдіть у наш магазин: горілка стоїть, яка хочеш: «Стандарт», «Горбачов», «Путінка», ковбаси навалом, і сиру, й риби. Банани лежать. Яка ще свобода потрібна? Нам цієї досить». – «А землю вам дали?» – «Хто на ній буде гарувати? Хочеш – бери. У нас лише Васька Крутой узяв. Молодшому хлопцеві вісім років, а він поряд із батьком за плугом іде. У нього, якщо наймешся працювати – не вкрадеш, не поспиш. Фашист!»

У Достоєвського в «Легенді про Великого інквізитора» відбувається суперечка про свободу. Про те, що дорога свободи є важкою, страдницькою, трагічною… «Для чого пізнавати це чортове добро і зло, коли це вартує аж стільки?» Людина повинна за всіх часів обирати: свобода або добробут і гаразди в житті, свобода зі стражданням або щастя без свободи. І більшість людей іде другою дорогою.

Великий інквізитор каже Христу, Який повернувся на землю:

«Навіщо ж Ти прийшов нам заважати? Адже Ти прийшов нам заважати і Сам це знаєш».

«Настільки поважаючи її (людину), Ти вчинив, наче вже їй не співчуваєш, тому що забагато від неї завимагав… Поважаючи її менше, менше від неї й вимагав би, а це було б ближче до любові, адже легшим був би її тягар. Вона слабка й лукава… Чим завинила слабка душа, що не в змозі вмістити настільки страшних дарів?»