Джоан Гарріс - Ожинове вино

Він поглянув на годинник і застиг від подиву: виявляється, він провів біля будинку майже двадцять хвилин. Попрохав таксиста почекати на узбіччі, бо не мав жодного бажання ночувати в Ланскне. З того, що встиг побачити, він зробив висновок, що на пристойну ночівлю тут годі сподіватися, та ще його охопив собачий голод. Він помчав уперед крізь сад, за шнурки чіплялися лепчиці, він обливався потом, але нарешті зміг вибігти з підліску й повернути на дорогу.

Таксі й сліду не було.

Джей щиро вилаявся. Його валіза та повстяна торба були недбало звалені на узбіччя. Водій утомився чекати на скаженого англійця й поїхав собі.

Хай там як, але Джей був змушений залишитися тут.

Поґ-Гілл, літо 1976 року

Кірбі Центральний поліг у кінці серпня. Джей опинився поряд саме тоді, коли його закривали; хлопець ховався у хащах плакуну, а коли робітники пішли, забравши з собою важелі, семафори та інші привабливі для любителів щось поцупити штуки, він прослизнув угору сходами і заглянув у вікно. Журнали реєстрації поїздів та схеми маршрутів так і залишили в коробці, але стенд без важелів видавався голим. Утім, будка дивним чином мала обжитий вигляд, ніби сигнальник щойно вийшов і може повернутися будь-якої миті. Джей прикинув, що всередині залишилося багато скла, яке може стати в пригоді, якщо вони з Джо його звідти витягнуть.

– Не треба, хлопче, – відповів Джо, коли Джей повідомив йому про це. – В мене й без цього восени ціла купа справ.

Джеєві не треба було пояснювати, що це означає. З початку серпня Джо все більше переймався долею своєї ділянки. Говорив він про це нечасто, але іноді раптом кидав роботу і задивлявся на свої дерева, ніби прикидаючи, скільки ще їм відведено часу. Інколи він дуже повільно торкався ніжної кори яблуні або сливи і щось стиха промовляв до Джея або сам до себе. Він завжди називав їх на імена, наче людей.

– Мірабель. Нічогенька така, еге ж? Це французький сорт, жовта слива, добра для варення й вина, та й так поїсти смачно. Їй тут подобається, тут сонячно і земля пухка.

Він замовк.

– Надто пізно пересаджувати мою стареньку, – зітхнув він. – Вона просто цього не переживе. Отак пускаєш коріння, думаєш, що залишишся тут навічно, а от що відбувається. Мерзотники.

Цього разу він уперше за декілька тижнів напряму заговорив про проблему з ділянкою.

– Намагаються стерти Поґ-Гілл з лиця землі, ось що.

Джо заговорив голосніше, і Джей збагнув, що вперше бачить його таким сердитим.

– Провулок Поґ-Гілл, що стоїть тут сто з гаком років. Його заснували, коли у Нижньому Краї ще працювала шахта, а землечерпалки тільки викопували канал.

Джей впер у нього погляд.

– Зносять Поґ-Гілл? – перепитав він. – Що – і будинки ?

Джо погідно кивнув.

– Отримав сьогодні листа, – коротко пояснив він. – Ці покидьки вважають, що тепер тут небезпечно. Тож вони збираються все відібрати. Всю вулицю.

На його здивоване обличчя було моторошно дивитися.

– Відберуть. Стільки часу минуло. Я тут уже тридцять дев’ять років, з тих пір, як закрили шахти в Нижньому Краї та у Верхньому Кірбі. Придбав у міської ради хатинку. Вже тоді я їм не довіряв.

Він замовк і підняв угору покалічену руку, склавши дулю з трьох пальців, що на ній лишилися.

– Що їм іще потрібно, га? Я в тій шахті залишив свої пальці. Та я там, сука, мало життя своє не лишив! Сподівався, що це чогось-таки варте! Гадав, що вони про це не забудуть !

Джей вирячився на нього. Такого Джо він раніше не бачив. Від подиву та страху він не зміг вимовити ані слова. Аж тут Джо перервав себе так само раптово, як і почав свою тираду, і стурбовано нахилився над щойно привитою гілкою, розглядаючи місце підвою.

– Я думав, це сталося під час війни, – нарешті промовив Джей.

– Що саме?

Підвій був примотаний до гілки яскравим червоним клаптиком. Джо мазнув по ньому чимось схожим на смолу, від якої йшов їдкий смердючий запах. Закінчивши, він кивнув сам собі, ніби задоволений станом дерева.

– Ти ж казав мені, що втратив пальці в Д’єппі, – нагадав Джей. – Під час війни.

– Ага. Ну, так, – Джо й вухом не повів. – Та тут на кожному розі така війна була. Я втратив пальці у шістнадцять – їх затиснуло між вагонетками у 1931-му. Після такого мене б до армії не призвали, тож я записався до «Хлопців Бевіна» [38] Програма альтернативної військової служби для молодих англійців у 1943–1948 рр. За її правилами, шляхом голосування десяту частину призваних до армії хлопців відправляли на роботу до шахт, щоб підвищити видобуток вугілля для потреб армії. Програма отримала назву на честь Ернеста Бевіна – тодішнього британського міністра праці й національної повинності. . Того року в нас було три обвали. Коли завалився тунель, семеро опинилися під землею в пастці. Навіть не дорослі чоловіки, а хлопці мого віку чи й молодші; під землю, на дорослу платню пускали з чотирнадцяти. Ми тиждень працювали по дві зміни, намагаючись витягти їх звідти. Нам було чути, як вони волають і плачуть з-під завалу, але щоразу як ми робили спробу до них дістатися, на нас падав новий шмат тунелю. Ми працювали в темряві через копальний газ, по коліно в багнюці. Були мокрі, як миші, нам бракувало повітря, і ми усвідомлювали, що склепіння може будь-якої миті знову обвалитися, але не зупинялися. До тієї миті, коли наскочило начальство і взагалі закрило шахту. – Він глянув на Джея з несподіваним шалом, очі в нього потемніли від люті. – Тому ніколи не кажи мені, що я не був на війні, – відрізав він. – Про війну я знаю не менше – про те, що таке війна, – ніж ті молодики, що були у Франції.