На цій думці магія ранку з обов’язковим позитивним мисленням спіткнулися, як то кажуть, з розгону. Жанна тихенько сіла на вже зібраний диван, підібгала ноги під себе, як робила це давно-давно, ще дівчатком, і заплющила очі – the end.
– Галино, так ти йдеш рибу смажити чи ні? Я карасів хочу! – почулось із стареньких облущених сіней, а важкі кирзові чоботи тупотіли так голосно, наче це вони зголодніли. Свекруха мусила облишити перебирання картоплі й таки піти до чоловіка. Чи до карасів? Стежка тулиться до вікон їхньої тимчасової спальні, тому в прочинену кватирку заповзає жіноче сичання:
– А щоб тебе… І де ти взявся на мою голову, тригладітор…
Жанні хочеться затулити вуха та вимкнути цей недолугий ранок, натомість жінка скручується калачиком і робиться маленькою-маленькою, майже непомітною, ніби й нема її і ніколи не було. Свекри гомонять на кухні, шкварчить олія, будинком розтікається запах смаженої риби – огидний до одуріння, а запитання лізуть з усіх щілин:
– Невістка досі не виходила? Ото ще городська цяця. Могла б і вона риби підсмажити.
– Погано їй, хіба не бачиш? Хоч би знову в больницю не загриміла. Усе в тому Києві спустили, за душею ні копійки. А за що лікуватись?
– Нє, добрі карасики, Галько, аж солодкі. Моʼ, піти покликати, га? Хай би посмакувала.
– Сама вийде. А як спить? – Свекруха совала чавунки до печі, лаштуючи борщ на вечерю. Окрім запаху смаженої риби, виразно потягло вареною капустою. Треба віддати господині належне – Галина Іванівна дбала про всіх, як могла: і приготувати встигала, і так-сяк прибрати, ще й машину пральну витягла в сад, щоб невістка не гнулася над тазиками.
– Еге, так вона й до обіду спати буде.
– Що ти понімаєш! Цілу ніч вовтузилася, видно, погано було. А вранці Максима з дітьми провела й така зелена зробилася, така ніяка. Страшно дивитись.
Свекор смачно прицмокнув.
– Видно, слабі баби в Києві тому, Галю. Непутьові. Прийдеться нашому синку на своєму горбі сім’ю тягнути.
– Спасибі Богу, що хоч Мишко Прокопенко Максима в адміністрацію пристроїв. У тій… Як її, Васю?
– Обʼєднаній територіальній громаді. О-те-ге.
– Еге. Те-ге. Бо що з Києва того? – бубоніла свекруха, ніби «Отче наш» читала. – Дорого – страшне. Таксуй не таксуй, а оренда квартири ой кусається. І журналістом попробуй зароби. Як де лучче платять, так все зайнято. А тут як-не-як перший заступник голови. Ще б невісточку кудись пристроїти хоч ненадовго. Щоб як у людей.
Двері до першої кімнати, а заразом їдальні та кухні, легесенько, ніби ненароком, смикнув протяг, за сусідським парканом, мабуть, усоте за ранок заверещала коза, а свекор, простий сільський чоловік, не довго думаючи, виплюнув кістки прямісінько в миску:
– Щас… Кому отутечки, Галько, оті писаки нужні? Хай пише тепер про корів і свиней. Ги-ги. Іч, як складно вийшло. А головне – чиста правда. Од Києва одскочила й зразу ж всралась.
– Цить ти, дурень старий. Їж давай і будемо картоплю перебрану в погріб опускать. Максим казав, що в інтернеті їхньому морози намальовані. А моʼ ж, таки до вечора вправимось.
Коли хряснули вхідні двері, нею опанувало відчуття, ніби помиї підступили під самісіньке горло й вона от-от ними захлинеться. Ще місяць тому Жанна подібного не подарувала б, натомість влаштувала б показовий виступ про свою – і лише свою! – історію успіху, що ого-го. Бо чого досяг їхній синок у Києві, а що встигла реалізувати вона? Про корів і свиней, кажете? Що ж, про корів і свиней. Жінка рвучко підвелася, рішуче підійшла до трюмо, яке хтось колись поставив у куток, смикнула штору вбік, і сонячне проміння миттю наповнило кімнатку, вихопивши із сутінків знайомий силует.
– А тепер, Жанно Валеріївно Коломієць, розкажи, хто ти є?
Жінка у відображенні дивилася прямісінько в очі – прискіпливо, з викликом. Мовляв, оце і все, що лишилося від тебе колишньої? Ану ж бо, будь чесною бодай сама із собою. Як таких називають? Як? Старородящая? Спересердя вхопила гребінець, аби хоч щось хоч якось привести до ладу. Волосся завжди було її окрасою, однак цієї миті стильна зачіска нагадувала скуйовджене кубло. Ще трохи – і сивина засвітиться. А довкола очей що за павутиння? Вказівними пальцями натягнула шкіру, спробувала всміхнутись – і сахнулась. Обережно, так, ніби могло струмом ударити, поклала долоні на ледь-ледь округлий животик. Пальці зрадницьки тремтіли. Повернулася вліво, вправо… Рожевий атлас підкреслював опуклість ліній і здавався таким недоречним у цих стінах: чудернацька забаганка столичної цяці… і не більше.
Читать дальше