– Мам…
Жанна розсіяно кивнула.
– А Валентина Іванівна сказала, що моя англійська без-до-ган-на. – Дочка спробувала навіть передати інтонацію вчительки, старанно промовляючи останнє слово по складах, і Жанна нарешті здогадалася, що її дівчинка, як уміє, намагається втішити маму. Збирає хороші новини про свої дитячі успіхи й намагається бодай якось поліпшити настрій, коли опиняється сам на сам.
– Авжеж, моє сонечко. Хто б сумнівався. Треба таткові сказати, щоб підшукав у Куликівці репетитора. І братові теж. Йому б ще математику підтягнути.
Варя миттю протерла очі.
– Так тато ж математику добре знає.
– У тата, доцю, зараз багато роботи. Дуже багато. Іване! Ваньку, ходи-но сюди, будеш митися, доки вода тепла.
– Зараз, – озивається з першої кімнати невдоволено. Із сином усе складніше. Воно зрозуміло чому. Йому дванадцять, пішов тринадцятий. Ванько помітно підріс за літо, витягнувся та схуд, а вона все ніяк не звикне до його нової статури… і звичок. Та і як призвичаїтись, коли веселун та реготун Ванюшка воліє лишитися на самоті, встановлює кордони й не поспішає ділитися будь-чим, як робив завше? Це так, ніби її вагітність та вимушений переїзд якщо не обірвали незримий зв’язок між ними, то суттєво його ослабили. Ось, будь ласка, зазирнув і мовчки став у порозі.
– Синку, поклич діда. Треба воду винести.
Насупився, підійшов, вилив воду в порожнє відро й демонстративно поніс до дверей, помітно нахиляючись, бо ж таки заважке. Проте Жанна змовчала, зачіпати не стала, одягнула Варюшу й вивела до першої кімнати, де вже лаштувалися до сну свекри. Сільські люди звикли лягати рано та прокидатися вдосвіта. Цей ритм диктувала нескінченна вервечка клопотів, однак зараз подружжя мусило підлаштовуватися і зважати на дітей та онуків, через те Жанна почувалася зайвою. Бачила, як Галина Іванівна позирала на годинник, чула зітхання і розуміла причину. Ота «причина» і їй спокій виїла, пекла образою та жалістю до себе – самотньої, вагітної і, здавалося, геть непотрібної… йому.
Чоловік укотре затримувався допізна. Як би страшно це не було визнавати, проте Максим майже не буває вдома. Зранку їде, а повертається… хіба переночувати. Інакше й не скажеш. Он Василь Петрович уже куняє на стільці, бо навіть обов’язковий випуск ТСН пів години як закінчився. Максима й досі нема. Потягнулася до мобільного – ані дзвінка, ані повідомлення.
– Зайнятий, видно. У них там завтра сесія… – заспокоює свекруха чи то себе, чи її.
– Мабуть. Варюш, зараз Ваня домиється, і в ліжечко пора.
У дитячих очах душа навстіж.
– А татко?
– Що тато? Уранці прокинешся і побачитеся, – відповідала безтурботно-радісно, благо, що професія навчила балаканини, однак сину того не ризикує говорити. Ваня і не питає. Підлітки не запитують, не розповідають і не цікавляться, аж доки якоїсь хвилини не втнуть таке, що стовідсотково приверне увагу дорослих. Вечір тим часом глибшав, натягуючи темінь під вікна, вогко дихав посеред голого саду, шарудів гілкою білого наливу. За пів години в першій кімнаті затихли свекри, а «дитячий» диван, адже на ньому спали діти, відскрипів та відойкав.
– Вань, а як твої справи в школі? – прошепотіла в темряві, коли Варя мирно сопіла на своїй половині. Син мовчав. Жанна терпляче чекала, сподіваючись, що її хлопчик таки визирне з-під захисних обладунків. Не діждавшись відповіді, ніжно торкнулася плеча, вкрила ковдрою і поцілувала в щоку, тішачись, що не відсахнувся, не смикнувся і не втік, мов ошпарений.
– Вань…
– Мам, лягай. Я спати хочу.
– Спи. Я вже тата… дочекаюсь…
Розвернувся до стіни й буцнув коліном об килим. Маленький дорослий мужчина. Жанна ще трохи постояла, дослухаючись до знайомого й такого рідного-рідного дихання. Інстинктивно поклала долоню на живіт, провела по випуклості, яку стороннє око навіть не помітить, зітхнула й навшпиньки підійшла до столу. Відсунула вбік стосик підручників, тихесенько, щоб не штурхонути ніжками об підлогу, підсунула стільчик, сіла. Поряд, нагадуючи про реальність, кавкнув мобільний – повідомлення у вайбері: «Жанночко, вибач, аврал. Ночуватиму в Мишка Прокопенка, бо вирватися – ніяк. Завтра про все розповім. Цілую».
Жанна перечитала ще раз. Завтра, значить. Що ж, завтра – то й завтра. Увімкнула ноутбук і зітхнула:
– Як же я тебе розумію… Франциско Францівно… Пономаренко.
* * *
Найцікавішою забавкою для дітей стала піч, звичайна українська піч із комином. Господиня оселі Горпина Іванівна Пономаренко позирала на заморських унучат, що грілися на теплому черені й цокотіли між собою якоюсь чудною мовою, зітхала розчулено й потай утирала непрохані сльози краєчком вишитого фартуха.
Читать дальше