Олена Печорна - У затінку земної жінки

– Жанно Валеріївно, перепрошую, маю зробити дзвінок. Ви дозволите?

Кивнула поспіхом, голос зрадницьки затремтів:

– Авжеж…

Відчувала, що телефонний дзвінок був лише приводом, проте за цих обставин зголосилась би на що завгодно, аби лиш їй дали спокій.

– Алло, Віталійовичу, день добрий. – Діденко нарочито говорив бадьоро й задьористо. – Наша домовленість лишається в силі? Так, маємо встигнути. Сушарки працюють на повну потужність, тому… Як цього понеділка? Не люблю я понеділків, ти ж мене знаєш… Ну вредний Володимир Діденко, вредний. А що поробиш? Зіночка моя? О, вона…

Жанна інстинктивно перевела погляд на чоловіка, коли в голосі забриніла… раптова, геть неочікувана й така недоречна в діловій розмові ніжність…

– Зіна – свята жінка, Петю, свята. Інша б на її місці давно втекла.

Краще б він цього не говорив, а їй не треба було слухати. Чомусь одразу пригадалися касети, оті колишні-колишні, плівку яких магнітофон міг «зажувати». От її зараз і зажувало… Але справжню плівку можна було дістати вчасно, настромити на олівець чи ручку й відмотати. І все дивовижним чином налагоджувалося, пісня звучала заново.

– Ех, Петю, Петю, не знаєш ти жінок. Це такі створіння… Можеш життя прожити, як то кажуть, і в горі, і в радості, а потім одного дня хоп – і сюрприз. Як не твоя. Щось я, друже, розбалакався не на жарт, а в мене ж гостя. Своїм вітання передавай. Так, на зв’язку. Бувай.

Проникливі чоловічі очі неначе запитували: «Чи полегшало?»

– Жанночко, тепер я цілком і повністю до ваших послуг. Ми, до речі, майже на місці. Можна сказати, домчали. Праворуч знак, бачите?

Кивнула, перевела погляд на темряву, що виснула на горизонті й розросталася навсібіч. На тлі грозового неба й справді проступав знак. Такі встановлюють на в’їзді до населених пунктів. Жанна бачила схожі й бачила по-справжньому своєрідні, якщо не сказати «ексклюзивні». Швидко пробіглася літерами згори вниз – Горбове [2] Сучасна назва села в Чернігівській області. Давніша – Горбів. У тексті вжито обидва варіанти залежно від часу описуваних подій. – Ред. . Ну от, таки на місці.

– А село, до речі, Жанно Валеріївно, з історією. Кажуть, перше поселення тут виникло ще в 1567 році поблизу могутнього листяного лісу. Ця місцевість тоді мала назву Горбов бор. Красиво, правда ж? А вже 1861 року в Горбові жило 1800 душ. Хоча вам, столичній пані, ці цифри, мабуть, смішними здаються. Ніби в інший вимір потрапили?

– Ну що ви… До паралельного світу далекувато. – Вона навіть встигла всміхнутися. Так, з отією самою дурнуватою усмішкою на обличчі й збагнула, що повітря в салоні стає якимось драглистим – ні вдихнути, ні видихнути. Жінка ще спробувала розщібнути ґудзик на плетеній кофті, але одурманлива млість уже повзла тілом, дзвеніло у вухах, перед очима вистрибували цяточки, а потім дорога різко гойднулася вбік. Останнє, що пам’ятала, – тягучий чоловічий голос та окремі слова, що ніби прориваються крізь невидиму перепону.

– Жанно… Жанно Валеріївно, що з вами? Вам погано? Ви мене чуєте, Жанно…

Уже не чула, не бачила, не розуміла й не відчувала себе. Чудернацьке відчуття падіння в невагомість. Суцільна та безмежна, неозора пустка. А потім холод. Хтось ляскає мокрими долонями по щоках і гучно дихає в дикій пустці. Господи, чому так холодно? Холодно й темно. Повільно розплющила повіки. Студене повітря безперешкодно проривалося до салону автомобіля крізь відчинені дверцята й розтрушувало чудернацькі білі цяточки, що миттєво танули. Невже сніг? Так ще ж учора ніби літо було…

– Жанно! Слава Богу! Що ж ви мене так лякаєте, ну?

А й справді, крихітні, такі дрібні-дрібнюсінькі сніжинки осідали прямісінько на сиву бороду Діденка.

– Усе добре, Володимире Семеновичу. Правда. Уже минулося, – силувалася так-сяк усміхнутись, проте виходило не вельми переконливо. Стурбований чоловік супився, зітхав, ойкав, скрушно прицмокував язиком, а потім життєвий досвід, вочевидь, таки підказав, що й до чого:

– Ай-ай-ай, Жанночко, що ж ви не попередили старого діда? Я б тихіше їхав. Вам уже краще? – Принциповий підприємець зараз більше нагадував турботливу квочку. – Та я б і не наполягав, коли б знав. Господи, знайшлися б люди… Жанно, ви не подумайте. І знайдуться. Може, ну його, оте замовлення? Вам би поберегтися треба.

Квапливо хитнула головою, боячись, що очі видадуть хвилювання.

– Ні, Володимире Семеновичу, страшенно не люблю нерозпочатих справ.

Помітив, може, навіть зрозумів, що й до чого, однак вигляду не подав. Проникливі люди, коли треба, знання при собі лишають. Щоправда, подивився на неї вже якось інакше, либонь, по-батьківськи, чи що? Бо з гіркотою…