Олена Печорна - У затінку земної жінки

– Мам, ну пішли. Ходім…

– Жанно, чого стоїте? Ану хутенько. За годину я маю бути в адміністрації.

Максим ухопив найбільшу коробку, і тепер здавалося, що доріжкою підтюпцем біжить картонний кубик у костюмі. Настирливо дзвонив мобільний.

– Халепа! Ану візьми ключ, ось у кишені. Алло, слухаю… Жанно відмикай. Так, це я Максим Васильович Коломієць… Куликівська ОТГ, усе вірно…

Жанна вийняла ключ із кишені чоловіка і якусь мить тримала на долоні, бо не вірила ані очам, ані відчуттям. Надто швидко все сталося: будинок знайшли задешево й одразу, не було варіантів, довгих роздумів чи вагань. В обідню перерву Максим заїхав до батьків, ніби між іншим, як то кажуть, поміж справ, поспіхом з’їв тарілку борщу і, задоволено всміхаючись, поклав перед нею договір купівлі. Так, заліз у борги, довелося оформити кредит, проте відтепер це їхня приватна власність. Що буде потім, поживуть – побачать.

– Повернемося в Київ – продамо.

Жанна добре пам’ятає, що саме складала одяг і вдесяте перекладала одні й ті самі випрасувані шкарпетки.

– А як же я? Я ж його навіть не бачила.

На що чоловік лишень розвів руками.

– Теж мені проблема. Зараз побачиш. Речі всі зібрала?

І ось кілька годин по тому вона стоїть на порозі будинку й провертає ключ у замку власного житла. Свого. Із самісінького дитинства мати тягала її за собою, перебиваючись ночівлею то в однієї подруги, то в іншої, – скільки себе пам’ятає, вони весь час шукали бодай тимчасового кутка, такого-сякого якогось прихистку. Після того були переповнені гуртожитки, де життя не стихало навіть уночі, потім – не менш гамірливі орендовані малосімейки з кімнатами, що швидше нагадували комірчини. Сім останніх років – квартира в спальному районі столиці, де жили, мов на краєчку стільчика присівши: надто дорогі шпалери (хоч би діти не обмалювали), поліровані меблі (не пошкрябали б), зіпсований кран у ванній (обережно, щоб не зірвати), квитанції і рахунки, надчутливі сусіди, допитливі консьєржі, а ще кіт і собака, котрих так і не завели, хоч як благали діти. І ось, будь ласка. Дім…

– Мам, швидше.

– Мам, а може, я?

Клацання. Ще один оберт. Двері зойкають і хриплять, будинок безпорадно завмирає, засоромившись ран, тріщинок, зморщок і застарілого павутиння в кутках. Діти прошмигують усередину, мов в’юни, вихором пробігають кімнатами, тупочуть, сміються і перемовляються.

– Мам, гостьова!

– Тату, а тут дві спальні. Можна мені ось цю, де два вікна?

– Мам, мамо, а газова плита – як у музеї. Води що, немає?

– Варю, є. Глянь, он же кран. Тільки холодна.

– О, а це ванна кімната буде? Унітаз? Вау! У селі є унітаз!

– Сама ти село. Ми в Куликівці. Просто на самій окраїні. Тут до школи чесать і чесать.

– А нас тато возитиме. Татку, а тебе забиратимуть на роботу, правда?

Жанна слухала й не чула. Стояла розгублена й знічена, роззиралася довкруж. Здається, коридорчик або ж роздягальня. Невеличка кімнатка. Стіни пофарбовані звичайною олійною фарбою… колись фарбовані. Із часом вона вигоріла й нині мала колір жовтувато-зеленого яблука. Жовтенькі фіранки на вікні, що дивиться на вулицю. Годинник цокає. Плетений килимок під ногами. Кілька гачків, на яких, вочевидь, давно не вішали одяг. Етажерка для взуття. Здається, що господарі вийшли до крамниці по хліб і не повернулися, навічно затримавшись у черзі. Цікаво, хто ж тут жив? Максим нарешті закінчив розмову, поспіхом опустив коробку на підлогу й обвів поглядом коридор.

– Ну, як тобі? Ти не переживай: тут хороша бабця жила, правильна. Я як перший раз зайшов, одразу принюхався, щоб запаху не було отого старечого. А то як провоняється, всьо, пиши пропало. Ходім-ходім. Чого застигла? Діти цими дверима зайшли? То в коридор. А ми давай ось у ці. Вуаля! Ванна кімната. Це внук покійної затіяв, думав жить, та, видно, не зрослось. Бач, плиткою не встигли обкласти, але унітаз функціонує, ванна новенька, вода, правда, тільки холодна. Прийдеться на плиті відра гріти. Ходімо, тут з ванної одразу вихід на кухню. Толковий пацан, скажи, продумав!

Жанна кивала, не зважаючи на його слова, просто йшла будинком, озиралася, слухала, роздивлялася, чомусь довго не зважувалася торкнутися бодай чогось. Здавалося, господарі перебували десь поряд, натомість гості чомусь навіть дозволу не спитали, щоб увійти. Власне, таке відчуття виникало ще й через те, що майже всі меблі лишилися: простенька кухня на чотири тумбочки, місцями полущена, але охайна й чистенька, широкий стіл, шість стільчиків, плетена серветка на радіоприймачі, картина із зображенням букетика конвалій, навіть посуд на поличках за склом. Такою ж укомплектованою виявилась і вітальня, бракувало хіба що телевізора, навіть старенький плед знайшовся на такому ж древньому дивані. Шафа вздовж стіни. Аж три вікна, невеличкі, проте три, завішені милими фіранками з дрібнесенькими квітками по всій тканині. Меншенька спальня з одним вікном, навпроти більша – з двома. У ній Жанна затрималася найдовше, роздивляючись вишукану люстру зі скельцями-сльозинками. Певно, свого часу вона була страшенним дефіцитом, адже імпортна. По центру кімнати розміщувалося широке двоспальне ліжко з граційним мереживом кованих сплетінь, навпроти стояли дерев’яна – дубова! – шафа і старовинне дзеркало в людський зріст. Увижалося, що в ньому ось-ось промайне силует охайної старенької, яка зупиниться і спантеличено спитає: «А ви що тут, дітки, робите?»