Олена Печорна - У затінку земної жінки

– Смачно?

Підводить очі – розгублені, вочевидь, не очікував, що ним узагалі можуть цікавитись. Однак швидкоплинна мить зникає, так і не з’явившись.

– Всьо, малявки, бігом у машину. Сьогодні треба бути раніше. Хутко, хутко!

Максиму не до них; діти схоплюються, швидко хапають шкільні рюкзаки й першими поспішають до машини. Чоловік рушає вслід, на ходу перебирає папери, шукає якийсь надважливий, зосереджено рахує пункти та цифри, проговорює назви і, лишень коли сідає у водійське крісло, поспіхом озирається.

– Буду пізно, дітей привезе Петрович. Маму попередь, бо й мозок виїсть, переживаючи. Всьо. Помчав.

І це таки дійсно «всьо»… Легка дорожня курява клубочиться в темряві осіннього ранку. Жанна не може її розгледіти, проте відчуває, як пил застеляє очі, а заразом і серце, бо дірка всередині затягується черговим грубим рубцем. Це було схоже на те, коли хтось відчайдушно, з останніх сил прагне втримати рівновагу – годину, другу, добу, тиждень, два, місяць, а потім якоїсь короткої миті дозволяє собі видихнути ненадовго – і все, стати в планку вже неможливо. І ніби немає конкретної причини, усе як було досі, однак прикидатися і переконувати самого себе, що все добре, нічого аж такого не сталося, бракує сил. Їх просто не-ма.

До будинку Жанна верталася важкою ходою, ледь-ледь пересуваючи ногами, намагалася навіть не дивитися, куди йде. Здавалося, що навіть сусідська коза й та знає, що Жаннине життя – суцільне фіаско. Бо хіба це сім’я? Видимість, формальна картинка. От що вона йому сказала? Спитала, коли повернеться і чи повернеться взагалі…

– Уже поїхали? – озвалася свекруха. Вона саме йшла з дійницею до корови.

– Просив передати, щоб не хвилювались… – проковтнула гіркоту й додала вже зовсім пошепки: – Буде пізно… якщо буде…

І пішла до будинку, хоча все в ній кричало: «Не йди!» Мовчки причинила за собою двері, кілька хвилин постояла в сінях, немов сновида, не розуміючи, де вона й чого. Якби можна, лягла б у порозі, натомість поволі просунулася до «своєї» кімнати, опустилася на диван і заплющила очі. Як же хочеться сонця, бодай промінчик, хоч би малесенький, крихітний. За якусь годину ранок наповнив кімнату довгоочікуваним світлом, проте жінка навіть не ворухнулася. Лежала, сховавши обличчя в остогидлому килимі, немов чудернацька комашка, котрій судилося навічно застигнути в бурштині. Свекри недовірливо дослухалися до незрозумілої тиші. Згодом зазирнули в прочинені двері раз, удруге. Лежить. Хоч би підвелася, чи що? Хай би вже клацала в тому своєму комп’ютері скільки хоче, так ні, лежить. Чого ото стільки лежати, питається? Погано, чи що? Коли ж невістка не вийшла до обіднього столу, Галина Коломієць задумалася, ще й так, наче до серця чужий тягар забрала. Не було вже їй ні роботи, ні спокою. Раз по раз тикала в трикляту штукенцію, мобільник, тикала й тикала, от тільки біда: покручені пальці не слухалися. Свекор споглядав за тим мовчки деякий час, а тоді не видержав, бо чого оті гудки стільки слухати, питається? Наче жде, що покійник дихати почне, їй-богу.

– Ану оддай, Галько. Сюди давай. Чого наярювать безпричинно? Остав людину в покої.

Натомість жінка гірко схлипнула:

– А якби сталося щось?

– Сталося! Сталося. Подуріли баби геть-чисто! Робота в нього така. Ро-бо-та. Приїде, отоді й поговорите.

Якби ж то. Першими з Куликівки приїхали діти. Їх привіз водій на службовому автомобілі, коли листопад погасив за обрієм сонце, наче кинутий недопалок. Жанна чула, як Петрович жартував про сім кіл сесійного пекла, виправдовуючи відсутність начальника. Свекор жваво піддакував, натомість свекруха мовчала. Жанна дочекалася, коли рипнула хвіртка й заревів двигун, і лише тоді змусила себе підвестися, щоб вийти до дітей. Першою вибігла назустріч Варвара й миттю збагнула, що з мамою щось не те. Наполохана, підбігла, обняла й заходилася тихенько гладити руки, навіть не запитавши, що сталося. Останнім часом доця довго думає, перш ніж щось сказати. Ваня зиркнув лиш раз, наче вистрелив з-під насуплених брів, стиснув губи й миттю відвернувся, відмежувавшись. Якби міг, певно, утік. Але тікати їм нікуди, тому всі роблять вигляд, що нічого не сталося, усе як завжди. Хіба що вечір мовчазним видався більше, аніж зазвичай. І очі, немов собака на прив’язі, усе до годинника вертаються.

Після двадцять першої нуль-нуль свекор, виснажений «холодною війною» з дружиною, заснув, сидячи на стільці з пультом у руках. Його хропіння зробило ніч глибшою, чи то пак зовсім глухою, тому вечірнє купання хочеться якнайшвидше завершити, а нíяк. Тазики, відра, волога ганчірка на долівці. Коли біля двору нарешті зупиняється автомобіль, Жанна саме протирає підлогу. Першою «стрічає» сина Галина Іванівна. Материнські докори спалахують швидко й так само швидко гаснуть, мов свіча на вітрі. Бубоніння «чому не відповідав і не передзвонив» Максим обриває коротким: