Олена Печорна - У затінку земної жінки

Обережно, аби не потривожити сон чоловіка, вона повернулась і лягла на правий бік. За останні тижні живіт помітно округлився, виріс, тому доводилося часто змінювати положення, аби віднайти зручне, проте жінка не нарікала, більше того, сприймала вагітність як щось абсолютно природне, неначе якусь важливу й значиму частину самої себе. Власне, так воно й було, адже Франциска або виношувала, або ж годувала немовля вже пʼятий рік поспіль. Здавалося, діти займали якусь особливу чергу десь отам, угорі, чекаючи слушної миті, а згодом народжувалися саме в їхній родині. Найпершим був Іванко. Красивий блакитноокий хлопчик-янгол з’явився рано-вранці після тривалих і доволі складних пологів. У переважній більшості випадків з первістками лишень так і відбувається, однак тієї липневої ночі їй увижалось, що сонце ніколи не зійде над Санкт-Маргаретеном. Як же вона помилялася! Осяяний першими променями, синок широко розплющував очі, ніби вже тоді міг бачити незбагненний світ у всіх його проявах, а золотаві кучерики хотілось обсипати нескінченною кількістю поцілунків.

– Янгол! Маленький земний янгол, – шепотіли над ліжечком усі, хто бачив його вперше, а ще дивувалися, як отаке золотаве диво могло з’явитися саме у них із Захаром, темноволосих і смаглявих. За деякий час, щоправда, стала помітна схожість із бабусею Барбарою. А коли племінника тримала на руках молодша тітонька Анна, можна було побитися об заклад, що це саме її маля. До речі, ім’я, котре обрав Захар, теж вирізняло хлопчика з-поміж його австрійських однолітків. Новоспечений татусь так щиро переймався, хвилювався і переживав, а потім тішився появі сина, що ніхто не став перечити.

Власне, Марійку, як не дивно, теж назвав тато. Донечка народилася два роки по тому, у медовому вересні, а оскільки новонароджена була схожа на батька, мов дві краплі води, його вибір уважили й цього разу. Захар лише раз, ніби ненароком, обмовився, що в Україні двадцять першого вересня відзначають Різдво Богоматері, проте цього вистачило, щоб Франциска те добре запам’ятала, а відтак завше просила опіки в Цариці Небесної. І щось таки по-справжньому ревне було в її молитвах, адже, коли за рік народила третю дитину, сусіди та жителі Санкт-Маргаретена обговорювали цю новину чи не найдовше. На те були свої причини. Догляд за двома малими дітьми вимагав від Франциски безмір часу, молода мама майже не бувала поміж людей, звідси й вагітність минула непоміченою. Хоча нащо кривити душею? Поява Фанечки навіть для них, батьків, була випадковою, абсолютно незапланованою радістю. Перші тижні вагітності Франциска навіть гірко плакала в подушку, бо сумнівалася, чи вистачить сил дати раду вже трьом малюкам. Захар теж мучився сумнівами. Поклав край непотрібним питанням батько Франциски. Хвороба, спровокована тяжким пораненням, поволі відбирала сили, однак ніяк не любов до життя. Передчуваючи свій скорий відхід, він часто повторював: «Не вірте очам, діти, ліпше довіртеся серцю». А якось, коли в домі якраз зібралася чи не вся родина, обвів поглядом трьох своїх дівчат, трьох доньок, і хитро всміхнувся до наймолодшого сина.

– І хто б міг подумати… Найбільш вправною виявилася наша чемна Франциска. Аби наздогнати, як мінімум трьох народити маєш.

Жінка зітхнула від раптового спогаду так, ніби батько був живий і поряд. Маля і собі заходилося крутитися, буцаючи аж під ребра, – певно, відчуло, що мати не спить.

– Уже чотирьох, татку, як Бог дасть, чотирьох… Аби лиш Він управив до того часу додому вернутись.

Санкт-Маргаретен. 1957 рік

Тривожні передчуття розвіяв ранок, власне, як і пам’ятні спомини. Новий день бере гору над учорашнім, яким би те не було: чи щасливим, чи гірким. Франциска не забула нічне страхіття, хоч би й хотіла, проте за клопотами про дітей незчулася, як дні хутко збіглись у тижні. Світ, що її оточував, змінювався просто на очах. Годі було збагнути, як непримітні вулички з криницями попід дворами, дерев’яні тини, обриси хат – усе розцвіло, захлинувшись несподіваною ніжністю. Франциска не впізнавала Горбова й тішилася тим змінам, як мала дитина, бо так серцю було значно спокійніше. Страхи вивітрювалися, перше враження обростало молодою зеленню, шок малів, хоч і не зникнув остаточно. Особливо чомусь припала до душі чужинці черемха в кінці городу, при самій межі. Як вона там і опинилась і навіщо господарі лишили височеньке дерево, що давало помітний затінок на городину (а то далеко не завжди користь), – хтозна. Однак як тільки перші сутінки лягали на Чернігівську губернію, чужинка облишала всі невідкладні справи й неквапливо йшла стежкою поміж грядок, минала горбки з посадженою картоплею і спинялася на межі. Зачарована, піднімала голову догори й могла довго-довго слухати голос дерева в травневій тиші, аж доки хтось із дітей не починав кликати маму. Духмяне повітря котило невидимі хвилі вглиб української ночі, а жінці здавалося, що цієї короткої миті у світі не існує ні печалі, ні втрат, ні хвороб, є лише весна, весна і… робота.