Світлана Талан - Де живе свобода. Її полиновий присмак

– Я не підпишу вам заяву, – промовила вона і відсунула від себе аркуш паперу.

– Чому?!

– Нема вільного місця.

– Але ж я там щойно була і завідувач дитсадка сказав, що їм потрібен вихователь!

– Можливо, можливо, – протяжно промовила жінка, – напевно, він не був у курсі, що я сьогодні вже призначила на це місце іншого спеціаліста.

– То що ж мені робити? – розгублено сказала Віталія. – Мені конче потрібна робота!

– То шукайте! – відповіла жінка і взяла теку в руки, давши знати, що розмова закінчена.

Віталія була у розпачі, але опускати руки не збиралася. Вона пішла містом і заходила у всі навчальні заклади, але вакансії не було. В одному з дитячих садків вона таки знайшла вільне місце вихователя і знову поспішила до відділу освіти. Історія повторилася – вона знову отримала відповідь, що вакантного місця вже немає. Втомлена, Віталія ледь притягла ноги додому, вечеряти не захотіла, прийняла душ і лягла відпочивати, щоб наступного ранку знову йти на пошуки роботи.

День за днем Віталія обходила навчальні заклади, а коли щось знаходила бодай на пів ставки, то у відділі освіти весь час говорили, що такої вакансії вже нема. Наприкінці робочого тижня Віталія зрозуміла, що щось тут не так. Вона знайшла у школі місце вчителя, який мав поїхати на тривале лікування за кордон. Це була тимчасова робота, але вона погодилася і на неї. Із заявою знову поспішила у відділ освіти і вже не здивувалася, коли отримала відмову. Віталія швиденько повернулася до школи, і директор ще раз підтвердив, що вільне місце є. Жінка повернулася у відділ освіти, рішуче зайшла у кабінет завідувачки.

– Ви можете пояснити, що все це значить?! Чому ви мені весь час відмовляєте у роботі?! Можете пояснити? – ледь стримуючи гнів, запитала Віталія.

– А ви не здогадуєтеся? – жінка скривила рота у презирливій посмішці.

– Ні, – невпевнено промовила Віталія. – Поясніть, будь ласка.

– Вам мало одного розбещеного учня?

– Таке не повториться, я обіцяю.

– Хочете, щоб батьки дітей засипали мене скаргами?

– Я хороша вчителька, пишу кандидатську дисертацію, незабаром маю захиститися.

– Ви так і живете з коханцем-учнем?

– По-перше, він уже повнолітній, по-друге, він зараз в АТО. Я живу сама, знімаю житло і маю за щось жити. Мені потрібна робота, правда. Прошу вас, не відмовляйте мені.

Жінка підійшла до вікна, повернулася до неї спиною, помовчала.

– Мені вас навіть шкода, – промовила вона, не повертаючись до Віталії.

– То допоможіть мені! Дайте шанс!

– Не можу.

– Чому?!

– Ви самі маєте здогадатися.

– Невже…

– Саме так! Ми давно знайомі з Маргаритою Варфоломіївною, і я виконую її прохання.

– Я зрозуміла, – зітхнула Віталія. – Вибачте, більше вас не потурбую.

У Віталії від обурення всередині все клекотіло. Вона всього сподівалася від матері, але такої підлості не чекала.

– Мама хоче перекрити мені кисень? Не вийде! – прошепотіла Віталія.

Ввечері їй зателефонувала Валентина, поцікавилася, чи влаштувалася подруга на роботу. Віталія розповіла їй усе, нічого не приховуючи.

– Що тепер робитимеш? – запитала Валентина.

– Знайду роботу деінде, – відповіла Віталія.

Наступні кілька днів Віталія витратила на пошуки роботи, але траплялися лише низькооплачувані, де зарплати не вистачило б на оренду житла та харчування. З кожним днем ентузіазм Віталії спадав, і вона почала втрачати надію.

– Валюшо, я справді невдаха, – сказала вона подрузі. – Хотіла стати самостійною, заробляти на себе, але в мене нічого не виходить. Ні-чо-гі-сінь-ко!

– Не треба впадати у відчай!

– То що мені порадиш, Валю?

– У тебе два виходи: або продовжити шукати роботу не за фахом, або виїхати з міста.

– І справді! Слушна думка! – зраділа Віталія. – Що мене тут тримає? Любов до рідного міста, де я зросла і знаю кожну вулицю? Але місто мене не любить, не сприймає, тож треба, напевно, їхати кудись, щоб почати життя з нуля.

– Ти така молода, гарна і розумна! У тебе є всі шанси почати життя з чистого аркуша, – погодилася подруга.

Володимир за звичкою прокинувся рано. У нього був вихідний, можна було б і поніжитися у ліжку зайву годинку, але не спалося. Ледь розплющив очі, одразу й підхопився з ліжка, як у казармі, заправив ліжко, акуратно, щоб жодної «зморшки» не лишилося, поглянув збоку і лишився задоволеним. За кілька хвилин заварив міцний чорний чай, налив у кружку, яка була вже такого кольору, як і сам чай. Посуд чоловік тримав у чистоті, а ось кружку рідко вичищав від коричневого нальоту. Кілька разів після того, як кружка була вичищена до блиску і мала білий, свій натуральний, колір, Володимир не міг її знайти, шукаючи за звичкою коричневу, а потім кілька днів чай йому здавався не таким смачним та мав незвичний запах, аж поки минало кілька днів і повертався знайомий смак чаю разом із коричневим нальотом. Раніше він був прихильником кави, але останнім часом бувало, що пекло у грудях, тож він чергував напої, збираючись поступово відмовитися від кави.