Олексій Щуров - Небіжка для ляльки

Цією фразою вона хотіла сказати, що вона більш нічім не може прислужитися. Ікол посміхнувся масці у відповідь, а Ґейдвіг не встигла отямитися, як у бокових дверях зник шлейф плаття мадам Дізгайз.

Після напівтемряви салону світло центру здавалося сліпучим, і Ґейдвіг майже втратила відчуття простору, якби не її супутник. Гамір навколо починав роздратовувати і вона звернулася до Ікола:

– Я втомилася. Ми поїдемо назад до лісу?

Він кивнув їй у відповідь, і пара поїхала ліфтом до парковки. Ікол відчинив багажник і вдоволено посміхнувся, побачивши велику кількість чорних пластикових пакунків з фірмовою емблемою салону – білою посміхненою венеціанською маскою. Ґейдвіг схопила його за руку.

– Почекай, це треба повернути. Ми ж не розрахувалися за одяг.

– Це не повинно тебе турбувати, – спокійно відповів Ікол. – Як тільки ти усе підписала, відомості про тебе надійшли, куди потрібно, і кошти перерахували на ім’я Disguise Ltd. Такою жінкою не можна не захоплюватися, така кар’єра у такому молодому віці і такі обставини…

– А що з нею трапилося? – поцікавилася Ґейдвіг. – Вона, мабуть, стара-старезна бабця, яка нагадує мастодонта з допотоп…

Ікол вперше з люттю поглянув на дівчину. Вона зжалася у салоні авта, немов налякана пташка перед яструбом, що забажав її з’їсти. Але Ікол вгамувався швидко і сів за кермо. Автівка завелася та знову помчала до лісу через місто – іншим шляхом.

– Мадам Дізгайз – це тільки назва, прізвисько, бренд. Не існує такої людини, – холодно розпочав він через деякий час. – Можна сказати вона сама себе відродила. Розумієш, коли ти молода після катастрофи і тебе ледве зібрали по шматках, на які ще потрапила кислота, ти станеш мимоволі іншою. Ця жінка трохи старше за тебе, а вже носить маску та приховує своє обличчя. Рукавички помітила? Так ось, на руках у неї не вистачає пальців. І усе, що ти могла побачити у салоні, вона шиє одна. Їй стало сили розпочати нове життя. Тому вона варта більшої поваги, ніж така шмарля, як ти.

Ґейдвіг вжалася у крісло. До будинку доїхали у повній тиші. Навколо шумів ліс, вітер розгойдував сосни, повітря ставало вологим, напевно до дощу. Ґейдвіг покинула автівку і вона разом із Іколом понесла купу пакунків до своєї кімнати. Розвісивши сукні у шафі, Ґейдвіг почала придивлятися до них і потім у розпачі сіла на ліжко. Настрій було зіпсовано, а сьогодні ще й ресторан. Обирати принадливий одяг не хотілося, і раптом у її голові пронісся тихий шелест мадам Дізгайз: «Усе залежатиме від того, як ви пройдете декілька останніх випробувань на сьогодні». Отже, день не думав закінчуватися, останні, найважливіші події залишилися на вечір. І раптом Ґейдвіг зрозуміла: похід до ресторану – не дарунок від невідомої корпорації, а перевірка на вошивість. І різка зміна настрою Ікола – теж. Напевно, він вигадав усю ту розповідь про кравчиню, щоб змусити Ґейдвіг не задавати необачні питання. Що ж, заради нового життя вона пройде її, щоб довести, по-перше, собі, що вона варта більшого, бо в голові в неї є клепка, а не тирса, як у ляльки.

***

Ґейдвіг була вже готова до виходу у світ. Вона роздивлялася себе у дзеркало і відкривала саму себе для себе. Одяг від мадам Дізгайз перетворив знищив суміш панк-хіпі-емо, замінивши її на іншу – вишуканість плюс спокуса. Оголені плечі були немов вирізані зі слонової кістки, і тон сукні це підкреслював досконально. Мабуть, вони усі були хамелеонами, бо Ґейдвіг пам’ятала, що не вибирала жодної темного кольору – і ось зараз вона одягнута у насичений вишневий, що так пасував до її карих очей та короткої стрижки, на її обличчі – макіяж, не крикливий, а саме такий, що підкреслював її зовнішню миловидність… «А нічого я виглядаю, сексі», – подумала Ґейдвіг. – «Чи могла я мріяти про усе це. Стоп. Важливо зараз нічого не втратити. Я повинна сподобатися Іколу, причарувати його і тоді я зможу мати усе, що забажаю. Звісно не одразу, проте, саме його я хочу. І навіть я зможу зайняти вищій піст у цій компанії. Хоча він тут задніх не пасе, я варта більшого», – вона роздивлялася себе у дзеркало з усіх боків, і не могла все ще повірити: ранок наснився їй, а зараз вона поринула у реальність, про яку ніколи більш не жалкуватиме.

Вона посміхнулась своєму відображенню і спитала уголос:

– Ну що, друга я, ти вже не перетворилася на крільчиху?

І ще раз посміхнулася, бо бачила у дзеркалі тільки себе справжню, без жодних химерних перевтілень. Вона ще раз посміхнулася до себе і, почувши об’яву з динаміка, що їй пропонується спуститися до автівки, полегшено зітхнула. Зараз має початися найголовніша вистава її життя, фінал якої один – або пані, або пропала. Вона сіла в автівку, ту ж саму, яка увесь цей час возила її цю добу, але нікого не було. Поступово у неї уривався терпець. Вже було темно, щоб їхати до міста, до того ж, як і було сказано в об’яві, вона не повинна була одягати щось зайве поверх сукні, і зараз її живцем їв майже грудневий холод, який іноді приходить у листопаді. Ґейдвіг просиділа здригаючись від холоду майже півгодини, і коли їй набридло, вона відчинила двері і потрапила ногою у калюжу під крихким шаром льоду. У черевик набралася вода і Ґейдвіг не стрималася від лайки: підбор було зламано, замшу було пошкоджено водою, і нога перетворилася на дерев’яну від морозу.