Після зникнення пса Лесик і Пилипко почали частіше вирушати на загадкові нічні екскурсії. Часом поверталися ще тієї ж ночі і до ранку тягали через коридор важкі мішки та ящики. А часом їх могло не бути протягом кількох днів. І тоді мішків та ящиків було ще більше.
Одного разу з такої мандрівки повернувся лише Пилипко. Того вечора нічого не заносили і не виносили з квартири, натомість до самого ранку чувся голосний плач Лесикової дитини.
– Поїхав до Польщі на заробітки, – лаконічно відповідала на запитання сусідів дружина Лесика, чомусь відводячи убік очі. На питання, коли він збирається повернутися, відповідала невизначено:
– Там видно буде.
Але потім зникла і Лесикова дружина разом із дитиною.
– Поїхала в гості до мами, – не менш лаконічно відповідала на запитання дружина Пилипка.
Минув рік, але ні сам Лесик, ні його дружина так і не надумали повертатися. Тільки інколи вечорами з-за стіни, як колись, чути було приглушений дитячий плач, а під сусідськими дверима з’являлася купка собачого лайна. Зникнення решти домашніх тварин пройшло непоміченим.
Залишившись удвох у квартирі, Пилипко з дружиною деякий час продовжували існувати у виробленому попередньо ритмі, так ніби не наважувалися повірити, що на світі буває така розкіш, як однокімнатна квартира на двох. Вони продовжували розмовляти між собою пошепки, наче боялися, що їх почують, нечутно пересувалися вночі до туалету, навіть кохалися вони все ще за старою звичкою, шепочучи одне одному на вухо задихане «Тихше, тихше», яке ритмічним відлунням продиралося крізь тонку перегородку стіни між нашими помешканнями.
Але поступово усвідомлення власної свободи заволоділо ними. Вони почали все частіше вмикати музику і телевізор на повну потужність, спілкуватися, кохатися і сваритися між собою все голосніше, гримати дверима, виходячи вночі з туалету, і все частіше забували покласти слухавку на телефон, позбавляючи нас зв’язку. Більше в існуванні Пилипка і його дружини нічого не змінилося. Вдень вони і далі майже не виходили з дому, їли смажену на салі картоплю і дивилися телевізор, час від часу Пилипко зникав кудись вечорами, а вранці його разом із численними клунками привозила додому машина. Якби не голосна музика і сварки, що почастішали, про існування сусідів можна було б взагалі забути. Саме в цей момент я на кілька місяців виїхала з міста. А коли повернулася, довідалася, що одного дня приїхала міліція і почала обшук сусідської квартири. Пилипка вони забрали із собою. Пилипкова дружина теж «поїхала до мами». Квартира наразі порожня. Кажуть, туди час від часу навідується вуйко Зеньо зі свого «елєватора», але я ніколи його не бачила. Єдиним, що підтверджує цю чутку і нагадує про те, що тут жила родина Качок, є стійкий запах смаженої на салі бульби. Мабуть, він так ніколи і не вивітриться.
Конкурс Найбридкіших Смертників
Щорічний Конкурс вибору чотирьох найбридкіших хворих світу відбувався уже втринадцяте. У його бренді поєднувалися символіка Червоного Хреста і піратського прапора – на фоні білого полотнища із червоним хрестом рельєфно виділялися чорним перехрещені людські кістки і череп. Цього року Конкурс проходив в Україні. Ідея його створення належала відомому магнатові шоу-бізнесу Мао Сень-Піну із Нью-Йорка, він же забезпечував фінансування. Основних умов участі в Конкурсі було дві: невиліковне захворювання кожного з учасників та особлива потворність хвороби, яка мала викликати відразу замість співчуття. Фіналісти Конкурсу їхали у двотижневу подорож містами своїх мрій. Протягом цієї подорожі, яка ставала центральною темою світових газет, виконувалися всі забаганки хворих, які протягом туру мали брати участь у численних прес-конференціях і зустрічах з публікою, терпляче відповідати на питання і старанно оголювати перед теле– та фотооб’єктивами свої пухлини, гнійники та екземи.
Мао Сень-Пін називав цей Конкурс доброчинною акцією і тішився славою всесвітньо відомого мецената, але далеко не всі були згідні з таким визначенням. Прискіпливі недоброзичливці підрахували, що протягом цих тринадцяти років бізнесмен, користуючись статусом мецената, звів до мінімуму свої податки, а його прибутки, не в останню чергу і завдяки медіа-резонансу від Конкурсу, виросли настільки, що Конкурс можна сміливо вважати вигідною інвестицією, яка не має нічого спільного з харитативністю.
Бульварна преса відразу ж розтиражувала цифри цих прибутків, вартість нерухомості, якою володіє меценат, його щомісячні видатки, з’явилися навіть компроматні фото – Мао Сень-Пін в борделі, Мао Сень-Пін серед наркоманів, Мао Сень-Пін у дуже нетверезому стані.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу