Світлана Горбань: Роман з містом

– Доброго ранку!.. – Матвій не звик чути свого паспортного імені в повсякденному спілкуванні. – Радий вас бачити… – додав як годиться.

– Пані Магда вже чекає на вас.

Матвій підняв удавано спокійне обличчя – перша ознака провінціала, якого годі чимось здивувати.

Вероніка пішла попереду. Матвій посунув слідом. Ішли мовчки, бо перон і вокзал кипіли шумним строкатим натовпом. Коли вийшли в місто, Вероніка повернулася до хлопця:

– Людно сьогодні. Важко буде взяти таксі.

– Яке таксі? – здивувався бідний студент Матвій. – Та я навіть між містами іноді попутками їжджу! Громадським транспортом зручніше.

– Якщо зручніше… – усміхнулася жінка й попрямувала в бік досить далекої зупинки.

Її світле хвилясте волосся злегка ворушилось од вітру, високі підбори впевнено тупотіли по старовинній бруківці. Не юна, але дуже приваблива своєю статурою: пишні стегна й тоненька талія, наче затягнута корсетом.

Матвій ніколи ще не цікавився жінками, яким перескочило за тридцять. Йому цілком вистачало й ровесниць, але ця середньовічна красуня так пасувала до гарного осіннього дня, до запаху першого опалого листя, до мелодійного стуку трамвая, до цієї всієї незрозумілої термінової подорожі на два вихідні дні, що мимоволі полонила увагу хлопця.

У маршрутці він спитав:

– Ви теж родичка пані Магди?

Та глянула здивовано:

– Родичка? Ні! Колись була її ученицею. Тоді пані Магда ще викладала в консерваторії. А тепер ми добрі товаришки.

Студент Київської консерваторії Матвій засяяв. Серед колег він почувався найкраще. Спорідненість душ, що ви хочете!

А втім, у цій історії все було досить непевне. Уявіть собі, якась далека родичка, що її всі називали тіткою Магдою, хоч насправді вона була тіткою лише його давнопомерлому дідові… Отже, ще не зовсім старій бабусі – майже ніхто, десята вода на киселі. Про неї нагадували тільки обов’язкові святкові листівки, що їх спочатку хлопцеві диктувала мати. Потім він їх навчився писати сам – за звичним шаблоном, після її нагадування. Чому саме він мусив їх підписувати, для нього було загадкою. Він слухняно сідав до столу, а старезна Ядзя, мати померлого діда і його, Матвієва, прабабуся, що наближалася до дев’яносторічного ювілею, відразу ображено бгала тонкі губи й сердито бурмотіла: «Згадали про цю…». Матвія дивувало, що з роками ненависть не вщухала, а, навпаки, досягала точки кипіння. Спокійна та лагідна бабця Ядзя, що все життя без упину пекла запашні пляцки й колись була неперевершеною кравчинею, скаженіла на саму згадку про цю таємничу, ніколи не бачену тітку Магду. Підборіддя починало шалено скакати, старі вилинялі очі ставали колючими, а голос сичав: «Ця!.. Ця!..»

Тітку Магду в його родині недолюблювали не просто так. З нею була пов’язана якась брудна історія, ще передвоєнна. Називали зрадницею, безпринципною особою, казали, що вона піде по кістках і не зупиниться. Така собі персона нон ґрата. Але з нею не поривали остаточно, сподівалися спадщини, бо та жила самотньо й небідно. Тим паче, що все по праву мало належати їм, а не «цій».

І от раптом «ця» надсилає Матвієві запрошення на суботу та неділю і квитки – туди й назад – у купейному вагоні… Лист був коротенький: «Любий мій Матею! Обставини мого життя примушують просити тебе терміново приїхати. Нам треба обговорити деякі особисті питання. Магда Станіславівна».

Матвій завагався: приймати запрошення чи ні? І – о диво! – стара Ядзя вирішила за всіх родичів сама:

– Їдь, синку, може, в цієї совість прокинулася…

Іноді вона називала правнука сином…

…Вони їхали в переповненій маршрутці, де розмовляти було незручно. Матвій роздивлявся на будинки з різноманітними рельєфними прикрасами, іноді повертаючи голову до Вероніки – чи, бува, не приїхали? І та заспокійливо показувала рукою: до потрібної зупинки ще далеко.

Вийшли з маршрутки неподалік розкішного, помпезного театру й повернули у вузький провулок між будинками, що вже не менш як століття волали про ремонт, обминули старий мовчазний костел, кілька маленьких сувенірних крамниць і зупинилися перед затиснутим серед таких самих старих споруд вузьким високим будинком з темною металевою табличкою:

«Кам’яниця родини Ревуцьких, збудована в ХVІІ столітті. Охороняється…»

– Тітка Магда тут живе?!

– Чому це вас так дивує? – струснула головою Вероніка.

– Та це ж музей!

– Зовні – музей, усередині – житло.

На дверях тьмяно виблискувала ще одна металева табличка: