Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Це був молодий високий красивий юнак. Буквально декілька днів тому йому виповнився двадцять один рік. Таким чином він став повноправним господарем. Але гордість, якою переповнювало його єство, виявилося упереміжку з великою відповідальністю: тепер він відповідав за матір і молодшого брата, тим більше, що старший брат зараз служить у війську і повернеться лише восени.

– Дорку! А Дорку! – хникав поруч Юрко.

Видно, він вже давно кликав брата.

– Ну?

– Пусти мене до хлопців.

– А ти гуляти сюди прийшов?! Будь коло мене.

– Та ти сам мамі говорив, що мені не можна на хори.

– То замість того лови бавитись?

– Чому лови? – не зрозумів Юрко. – Ми будемо гарно стояти біля церкви. Всередині і так місця всім не вистачить.

Що правда, то правда. Теодор захоплено подивився на величну споруду церкви. Так, жителі Кам’янки Лісної можуть гордитися, що у їхньому селі є така церква. Побудована у формі рівного хреста, вона піднімається куполом вгору на тридцять сажнів. Теодор гордився з того, що і він приложився до її будови. Правда, мурувати він не встиг, зате майстер Яків Хомик найняв його у свою бригаду для малювання стін.

Церква була велика, але сьогоднішнього дня навіть вона не в змозі прийняти усіх бажаючих потрапити всередину.

– Ну, Дорку!

Теодор зверху поглянув у благальні очі молодшого брата:

– Якщо мені чи мамі хтось пожаліється, що ти поводив себе…

– Ніхто не пожаліється, – перебив його Юрко і прожогом кинувся до знайомих хлопчаків, слушно припустивши, що дозвіл бути вільним отримано.

Теодор Засмужний оглянувся, серед численних вірних побачив своїх однолітків, які живо щось обговорювали. Молодий чоловік направився до них.

Привіталися. Вони були знайомі із самого дитинства – Михайло Березовець, Осип Бучма, Максим Холод та Теодор Засмужний; разом ходили до місцевої школи, правда, Теодор єдиний закінчив усі чотири класи; разом пасли почергово корів та коней; тепер же вони неодноразово зустрічалися то на косовиці, то десь на весіллі, а найчастіше ось тут біля церкви. Так вийшло, що цю четвірку зв’язувала якась невидима нитка. Навіть найближче майбутнє обіцяло для них бути спільним.

Розмова в основному точилася навколо сьогоднішньої події, неначе на замовлення погоди.

– Отець вже приїхав? – поцікавився Теодор.

– Уже, – відповів Бучма. – Його привіз фірман.

– А владика?

– Ще немає. Та й не солідно йому приїжджати перед іншими отцями і чекати, поки всі позбираються.

Тут Березовець торкнувся Засмужному плеча і насмішливо кивнув:

– Дивись!

Теодор повернув голову, куди показував друг, і насупив брови. Стрімголов до нього біг брат Юрко. Усі з цікавістю подивилися на Теодора. Вони знали, який у нього не по роках крутий норов. А він спочатку подивився у натовп, сподіваючись побачити принаймні півдюжини хлопчаків. Але за молодшим братом ніхто не гнався.

– Ну? – суворо запитав Теодор, коли Юрко захеканий зупинився перед ним.

– Я… бачив… – Хлопець від бігу не міг зв’язати слова у речення.

– Як мінімум святого отця, – вставив Максим.

– І що ти бачив? – Теодор не полишав надії дізнатися причину поведінки брата. Йому було неприємно, що Юрко підставив його перед друзями, і все ж він не хотів карати брата тут.

– Там… Йван, – нарешті знайшовся той.

– Який Іван? – не зрозумів Теодор. – Говори ясніше.

– Наш Йван.

Теодор нерозуміюче подивився на хлопців, потім знову перевів погляд на брата.

– Що ти вигадуєш?! Звідки йому тут бути? Йому ще півроку служити. Юрку, я тебе попереджав…

– Я говорю правду, – ображено мовив брат. – Я його бачив.

– Юрку… – повторив Теодор, але його перебив Осип.

– А це не він? – запитав, показуючи на одиноку постать.

Це був високий молодик у військовому однострої.

– Точно, Іван, – подав голос Бучма.

Тим часом військовий окинув поглядом натовп, когось шукаючи, нарешті зупинився на їхній групі і направився до них.

– Іван, – впевнено повторив Осип.

Усі уважніше придивилися до нього. На Іванові був однобортний мундир темно-синього кольору, на якому вгадувалися шість золотих ґудзиків. Невисокий, злегка скошений стоячий комір мав клапани бордового кольору; такий же колір мав і обшлаг на рукаві.

Чорні хромові чоботи виблискували на сонці. На голові красувалося шако [1]такого ж, як мундир, кольору з жовтим двоголовим орлом.

Неймовірним чином, але це дійсно був старший брат Теодора та Юрія.

Теодор недовірливо востаннє поглянув на прибулого і першим зробив крок назустріч. Брати обнялися. Вони були дуже різними, сини одного батька: старший Іван високий, стрункий, навіть довгов’язий, а Теодор дещо нижчий, кремезніший, ширший у плечах. Старший на три роки Іван був ніжніший, обличчям походив на маму на відміну від більш мужнього Теодора – майже точної копії батька. Однак присутні не могли не відзначити, що за роки військової служби Іван змужнів, перетворився на справжнього чоловіка.