Орест Лютий - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

Далі у запису хору й оркестру лунає вступна композиція:

4 липня 2012 року

– Ти куда собрался? – дружина захопила мене зненацька в гардеробній кімнаті.

– Під Український дім. Там люди гуртуються проти мовного закону Ківалова – Колесніченка…

– Ти нікуда нє поєдєшь. Уже пєрвий час ночі. Завтра с утра дєтєй надо отвєзті в садік, потому что водітєль попросіл отгул…

– Анжело, я поїду.

– Будь ти проклятий со своєй рєволюцієй! Дебіл!

Останнім часом у нас з дружиною все пішло шкереберть. Це сталося після того, як у моєму житті з’явився професор антропології Орест Лютий – дуже схожий на мене чоловік середніх років, у гуцульській крисані та окулярах. Вдягнений у незмінну білу сорочку з краваткою-метеликом, німецькі військові галіфе з підтяжками та міцні, начищені до блиску чоботи.

– Проклятий «націонал-фашист»! – звично репетує дружина. – Што про тебя люді подумают, что ти сошьол с ума на старості лєт?

– Мені не цікаво, що про мене подумають люди. Хай вони переймаються тим, що про них подумаю я, – закінчую зашнуровувати доктори «Мартінси», вдягаю чорну болоньєву куртку із вишитим черепом та логотипом Союзу Вольних Художників, – а особливо ті, про яких ти так турбуєшся. Всі ці Табачнікі-Нєдєльскіє, Вольнови-Окунскіє, Насті Рибчинські та Олі Сумські, з якими ти у Фейсбуці переписуєшся, всі ці Захарчєнкі, Азарови і Пшонки, на яких ти працюєш. Вся ця гламурна, безталанна ригіанальна наволоч.

– Ця ригіанальна наволоч нам гроші платить і на корпоративи запрошує. Якби не вони, ми б уже давно від голоду померли! А хто дітей годувати буде? Доній твій? Чи Юля? Чи Луценко, які в тюрмі сидять? Сам там незабаром будеш!

– Буду!

– Сука! Чтоб я тєбя больше дома нє відєла! Вот єсли сєйчас уйдьош, можеш нє возвращаться.

О пів на першу ночі чорний «Міцубісі Л-200», розмальований під махновську тачанку, з написом «Воля або смерть» позаду і номерними знаками «МАХНО», вирулює на Південний міст. За кілька хвилин я вже буду на Європейській площі.

Шість років тому ми купили невеличкий новий будиночок на Осокорках. Узяли кредит у триста тисяч доларів і ось днями його виплатили. А ще побудували гостьовий будинок для няні та гостей, барбекю-хатку, невеликий басейн – райська місцина. Живемо з двома дочками дружини від першого шлюбу Анастасією та Олександрою та нашими трьома дітьми, Андрійчиком, Орисею та Іванчиком, якому от-от має виповнитися три місяці. А ще у мене двоє дівчат від першого шлюбу, Софія та Іванка, що живуть з моєю першою дружиною. От вам і загадка: «Загалом на двох у нас семеро дітей. У кожного – по п’ять. А спільних – троє. Питання: скільки треба грошей, щоб прогодувати та вивчити таку ораву? Відповідь: багато!»

«А може, вона права? – думаю я собі, згадуючи, яким оскаженілим поглядом проводжала мене дружина. – Може, ну його на хрін, розвернутися на мосту Патона і додому? Ну хіба без мене не розберуться? І що я там забув? Народ потусується, погомонить. Митці поспівають-потанцюють-почитають вірші. Тягнибок утне радикальну промову. Може, хтось оголосить голодування. Політики отримають свої дивіденди. Народ випустить пару…

Ось і розворот на мосту Патона. Вирішуй, друже, у тебе є мить! Е-е-е-ех! Проїхав! А все могло б статися інакше. Як часом багато залежить від однієї тільки миті.»

За п’ять хвилин уже паркуюся біля філармонії. Народу перед Українським домом досить багато.

– Привіт, друже! – прямо за мною стає машина «Останньої барикади», з якої виходить Славко Пономарьов, координатор усіх проектів цієї мистецької агенції.

– Привіт. Щось треба?

– Хлопці оголосили голодування. Води просять.

– То поїхали на Поділ. Там «Фуршет» цілодобово.

Славко віддає наказ підігнати свою автівку під сходи Українського дому, а сам сідає до мене. Дорогою розповідає, що ось-ось мають підвезти звукове обладнання.

– Все дуже серйозно. Ти б бачив, скільки беркутні зібралося біля службового входу й на Трьохсвятительській. Головне – ніч протриматися, а зранку люди підтягнуться.