Валентин Чемерис - Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Одного дня, коли в Києві була українська влада, стався такий випадок: до дверей помешкання хтось застукав і коли мама відчинила, на порозі з’явилась постать висока, струнка, молода, але з дуже худим і вимученим обличчям. Всім стало ясно, що це один з тих, які повертаються з німецького полону. Він запитав московською мовою: „Тут живуть українці?“ Відповідь – „Так!“ Незнайомий безсило опустився на крісло й почав плакати, крізь сльози оповідаючи:

– Три роки тому це було російське місто, а тепер українське. Я князь Трубецкой. Місяць тому я увійшов на територію Росії, але знаходжу – Україну. Де ж Росія?

Йому було пояснено, що Росія починається на північ від Курська.

Для малої Олени це була перша лекція про українську революцію. За нею прийшла і друга. На парад на честь союзу української армії з денікінцями мати не пустила. Але коли незадовго після музики почулись постріли, всі вибігли на вулицю. Від Хрещатика мчав кіннотник. З пістолею в руці нагнувся над гривою коня, а за ним маяв чорний довгий шлик. На нього сипались питання – що таке? що сталось? – У відповідь він радісно вигукував: „Наконец опять бйом русских!“

Ця радість захопила Олену. Цей казковий лицар став втіленням краси і мрій. Став ідеалом, по якому треба було всіх міряти. І її дорогий батько, і коханий брат серед тих, що тепер б’ють „русских“, хоч і не знала тоді, за що їх властиво бити. Але питання такі недовго мучать дітей. Діти мають більше „уважніших“ справ. В кожному разі й цей казковий лицар говорив по-російськи». ( О. Жданович . Олена Теліга: збірник. Видання Українського Золотого Хреста. – Детройт – Нью-Йорк – Париж, 1977. Перевидано заходами видавництва ім. О. Теліги, Фундації ім. О. Ольжича. Київ, 1992).

Українську революцію всі Шовгеніви сприйняли «на ура», піднесено і кинулися у вир боротьби чи не з молодецьким завзяттям. Батько навіть вступив до Центральної Ради, а старший брат пішов до українського війська і зі зброєю в руках захищав незалежність.

Іван Шовгенів з квітня 1918-го по січень 1919 року працював у міністерстві директором департаменту водного і шосового господарства, а потім – товаришем (заступником) голови Вищої технічно-економічної ради. А з травня 1919 року він стає головою меліоративної секції Української академії наук, з квітня 1920-го – комісаром водяних і шосових шляхів України і одночасно працює в Київському політехнічному інституті, спочатку лектором і керівником дипломних проектів, а згодом і професором.

Та подальша доля України склалася нещасливо. У Петербурзі, звідки виїхали Шовгеніви, новий уряд, що його очолили Ленін та Троцький, вирішив Україну на волю не відпускати. А замість Російської імперії, з якої вона вирвалася, запроторити в нову, цього разу вже червону.

Полковник царської армії Муравйов, який перейшов на бік червоних, за дорученням Леніна і Троцького в січні 1918 року очолив похід радянських військ на столицю незалежної України Київ. Це був надзвичайно жорстокий нелюд. Захопивши Київ, учинив там масову різанину мирного населення. (Кожного українця Муравйов оголосив націоналістом і всіх стріляв без суду й слідства, часто за одну лише вишиванку, що її носила людина.) Буде вбитий в липні 1918 року, коли, командуючи Східним фронтом, зробив спробу підняти лівоесерівський заколот.

Муравйов не мав аніяких особливих військових талантів, просто його армія, що її дали йому більшовики для нападу на Київ, мала численну перевагу в силі та ще й отримала підтримку повсталих робітників «Арсеналу», які завдали удару в спину бійцям армії УНР.

Муравйов захоплено рапортував Леніну:

«Сообщаю, дорогой Владимир Ильич, что порядок в Киеве восстановлен, революционная власть в лице Народного Секретариата, прибывшего из Харькова, Совета рабочих и крестьянских депутатов и Военно-революционного комитета работает энергично…»

У своїй доповіді царський полковник на службі в червоних так описував штурм Києва:

«Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам… Я сжег большой дом Грушевского, и он на протяжении трех суток пылал ярким пламенем… – Хвастався своїми подвигами: – Мы идем огнем и мечом устанавливать советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям, бил, никому не давая пощады. 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может, и тысячи, были безжалостно убиты… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг – быть беспощадными!»