Раїса Плотникова - Реквієм для Рози

Ні, я не сказав цього Варі, боячись прискорити мить зникнення щастя, адже озвучена думка, на мій погляд, матеріалізується швидше.

– Любий, у нас щось трапилося? – запитала вона наполохано.

– Ні, я думаю, що те «щось» має трапитися неодмінно, але поспішати не варто. Час не лікує – він, я б сказав, поволі вбиває відчуття, нас – теж…

– Отакої! І це треба ж було розбудити мене в ранкову пору, щоб нагнати смутку й виголосити заупокійну! Ти що, розлюбив мене за ніч і прийшов на світанку сповістити новину?

– Ти невірно прочитала мої мислі. Ба, але ж таки прочитала! – вигукнув я здивовано. – Знаєш, мої думки могла читати тільки бабуся, і я страшенно боявся її проникливих очей, коли був малим.

Тут мій погляд ковзнув вздовж стіни й раптово зачепився за кухонний стіл, край якого було видно з коридору. Серце тьохнуло. Недопита пляшка червоного вина, два високоногі фужери, обгортка з шоколаду, напівобірване гроно винограду розляглося прямо на скатертині… Живописний натюрморт для двох доповнювала попільничка з недопалками. Я витріщився на ту пляшку і, силкуючись пригадати назву вина, пригадував той далекий день, коли саме таке ми збиралися випити з Варею в трудні холодні дні після перебудови нашої держави, а в магазинах – шаром покоти, і тільки великий блат забезпечив нам бодай щось пристойне з питва. Та ми тоді «вграли» ту пляшку, бо надворі якраз середзимно стьобав мороз, і ми обоє були застуджені, а пляшка була крижаною… Я, йолоп, розтопив грубку й запхнув вино до духовки. Ми бавилися словами, торкаючись одне одного поглядами, руками, губами, коли вибух зрушив з траєкторії поцілунку наші тіла, заюшивши стіну. А диму було…

Але до чого це згадувати? Я оговтався й пройшов крізь Варю, принаймні так мені здалося цієї миті, опинившись у кімнаті, яка слугувала і за вітальню, і за опочивальню, і за робочий кабінет. В мені прокинувся якийсь невідомий до цього звір або ж якась нечиста сила. Я не встиг впокорити в собі того біса, коли наштовхнувся на райське видіння: широко розстелена постіль, зібгані тонкі простирадла, чиясь боса нога на краю канапи… І легенький, грайливий протяг з відчиненого балкона.

Я оскаженів. Чесно кажучи, до сказу вже давно було рукою подати, а тут… Ну, смикнув я щосили босу ногу, ну зірвав простирадло, ну глипнув на незнайоме створіння, одягнуте в таку ж куцу льолю, як і на Варі, а воно, те створіння, спросоння чортеням на мене зиркнуло і запитало:

– І що, моя люба тьотя любить оце, оцього?.. Ні, я б не любила, їй-богу. Що за манери? Ні, я б зроду не закохалася в такого…

– Ну, досить, досить… Це ж просто якась дурниця вийшла, – сказала Варя і раптом голосно чмихнула раз, вдруге і зайшлась сміхом, який за мить перетворився на регіт.

Скоро ми всі троє реготали весело й безтурботно. Варя сміялася з моєї невдало виконаної ролі Отелло, її небога – з мене й з Варі, а я – від щастя, яке нікуди не зникло, хоча страху нагнало. Виходить, щастя – це ще й бестія, яка тримає нас на короткому повідку і, смикаючи час від часу, присаджує до ноги.

Але наша придуркувата радість не могла тривати вічно, бо я опинився в цьому домі не з тієї причини, якою тішаться – просто, відчуваючи себе ящіркою, котрій наступили на хвіст, мені хотілося пересвідчитися, що десь таки є схованка, в якій можна пересидіти доти, допоки дурна голова не видасть щось доцільне. Отож, нареготавшись, ми втрьох пішли до кухні допивати те кляте вино, яке могло зараз зірвати стоп-кран мого довгострокового говіння, хоча, можливо, стан глибокого запою забезпечив би якийсь віртуальний прихисток, бо тут я вже відчув себе зайвим. Присутність Вариної родички спростувала всі мої надії на тимчасову схованку, і питання навіть не випливло на поверхню. Та я раптом відчув якусь небезпідставну полегкість, бо десь в глибині душі затаївся сумнів: а що як моя кохана відмовить? Ми не обговорювали можливість спільного життя від тієї миті, коли вона чемно запевнила, що наші стосунки чудові в своїй формі незалежності, а вроджена порядність ні їй, ні мені не дозволить дурити мовчки. І ми тоді напівжартома заключили договір честі, який можна порушити, повідомивши про бажання зрадити, а не про зраду, яка вже відбулася, але, як виявилося, цей неписаний закон став найсуттєвішим правилом наших відносин – угода виявилася занадто серйозною. Та будь-яка філософія любові може бути зруйнованою, і до цього треба завжди бути готовим.

– Іване, ти стурбований чимось? – несподівано запитала Варя, хоча я намагався не виказувати своєї тривоги.