Раїса Плотникова - Реквієм для Рози

Пити я почав давно, так давно, що вже годі й пригадувати причину, яка штовхнула мене в ту вирву галюцинацій.

Чи було в мене нещасливе кохання? Чотири роки я був закоханий у одну жінку. Ходив за нею слідом, страждав, мучився. І нарешті в запалі якогось свята ми покохалися. Вранці я відчув звільнення від душевної істерики. Тоді я вже потроху балувався оковитою, і після п’яної пригоди з любощами відчув себе справжнім факіром. Я, впокоривши жінку своєї мрії, впокорив власну пристрасть. Тодішнє кохання закінчилося, бо все на цьому світі має своє логічне завершення, щоб або почати з чистого аркуша, або просто сконати. І, мабуть, немає більшого безглуздя, ніж самогубство заради нещасного кохання, яке мине. Та тоді моє анемічне кохання закінчилося на віки вічні, бо через кілька днів після нашого пристрасного злягання ту молоду й вродливу жінку збив КамАЗ із щебінкою. Кажуть, від удару машини вона не дуже постраждала, а от засипало її вже намертво.

Я ніколи не був повним дурнем. Моя дурість була частковою, вибраною, може, навіть навмисною. Я завжди знав, на що йду, знав, що певний вчинок можна визнати дурнуватим, але чинив саме так, бо інакше не міг чинити. Існують запрограмовані помилки, без яких життя варте лише половини.

Розмірковуючи над новими помилками, які мали можливість втілення, я одягнув футболку, шорти та легкі сандалі й помчав по східцях, наче тінейджер, сподіваючись на приємну літню пробіжку, бо передчуття денної спеки таки дістало. Під’їзд ще спав сном трудяги, котрий ранок вихідного дня марнує на досипання за тижневий аврал. Я навіть притишив свій політ східцями, збагнувши, що вчинив шум, але, розігнавшись, ледь загальмував на першому поверсі й тут прямо-таки нарвався на своїх новоспечених знайомих.

– О, дядя! А ми – до тебе! – вигукнув бритоголовий красунчик, заступивши двері.

– Мені ніколи, – бовкнув я не дуже переконливо, бо несподіванка розбалансувала хід моїх думок.

– Встигнеш. Ми тебе зараз за одну мить домчимо – сідай у «шевроле». Тільки без вибриків, – сказав він, переступивши поріг.

Далі я вже не чув слів, бо, зреагувавши миттєво, вислизнув із дверей під’їзду в’юном слідом за ним і дременув за ріг будинку так, що мене міг наздогнати тільки спринтер, який носить звання щонайменше чемпіона нашої досить-таки стрімкої столиці. Може, те, що я вмить рвонув світ за очі, було новою помилкою, про яку я не встиг додумати, але нічого іншого мені не випадало, бо часу на роздуми було, як кіт наплакав. Запланована пробіжка видалась нівроку, хоча хвилин зо три я чув позаду себе важкий дух погоні. Та впевнений у своїй перевазі, швидко відірвався від новоспечених «друзяк», петляючи знайомими завулками.

Я біг легко, бо ще змалку мав неабияку спритність і час від часу займався цим спортом на любительському рівні, особливо тоді, коли кидав курити. Всі пробіги, присвячені визначним подіям і датам, тішилися моєю присутністю. Але іноді втеча більше скидається на пастку, ніж полон. І, мабуть, зараз я сам собі підписував вирок на довгострокове переслідування, бо бритоголовці і той, хто ховався за їхніми широкими спинами, тепер зроду-віку не повірять у те, що в моїх архівах немає планів підземелля. Та як би там не трапилось, а в мене не було ані найменшого бажання їхати з ними в «шевроле» навіть тоді, коли б запропонували прогулянку в Париж чи Баден-Баден. Із такими пиками, як у цих добродіїв, подорож неодмінно мала завершитися чимось сицилійським. Їхній «хрещений батько» з Конча-Заспи чи Оболоні, а може, прямо з Банкової міг би примусити кого завгодно намалювати ті плани власноруч.

Загальмувавши біля лави у знайомому затишному дворику на Щусєва, сів і знову хотів поринути в роздуми про феноменальну здатність людей помилятися, але нічого цікавого тієї миті в голову вже не лізло, бо заважала пригода, від якої війнуло тривогою. Я вже давно знав, що, обираючи галоп, помиляюся значно частіше, бо тоді, як той кінь в шорах, нічого довкруги себе не бачу.

Трохи оговтавшись, вирішив порушити залізне правило, яке існувало між мною і тією жінкою, котру вважав своєю, і почимчикував до знайомого будинку, пересвідчившись, що за моєю спиною ніхто не маячить. Наше неписане правило: про зустріч треба домовлятися зазвичай заздалегідь, зараз мене чомусь дратувало.

І взагалі, у нас були якісь дивні стосунки. Це можна було назвати любов’ю без пристрасті. Варя знала більше, ніж можна було збагнути з виразу її обличчя, погляду, інтонації. Це завжди насторожувало і неприємно вражало. Ця жінка здавалась небезпечною, але від того, чи, може, зовсім з іншої, невідомої причини, притягувала мене магнітом. Зустрічалися ми вкрай рідко. Прелюдія нашого зближення була варта цілої симфонії. Ми так довго приглядалися одне до одного, так довго вивчали, звикали, відкривалися, наважувалися, що виникла загроза, посивівши, так і не переступити межу – померти не згрішивши. Але, як виявилося потім, обоє вбили собі в голову, що, спізнавши солодощі любові, можна отруїтися розчаруванням. І тоді шанс втратити все – буде єдиним, а повернення затяжної, красивої, по-своєму відданої прелюдії нам не гарантував навіть сам Господь Бог. Виходить, що ми, нахлебтавшись за роки свого життя вдосталь розчарувань, стали боягузами. А той, хто носить в своїх грудях страх, не здатен на вчинок. Хоча, озираючись, мені чомусь здається, що Варя боялася мене так, як гора боїться вітру. Та якби я випадково не нарвався на чужу телефонну розмову, наші стосунки й досі могли б перебували в стані прелюдії.