Раїса Плотникова - Реквієм для Рози

В коридорах приміщення було людно. Всі сновигали туди-сюди, як великі чорні жуки. Шинелі, кітелі, шкірянки… Ті шкірянки враз нагадали мені про обдертий диван з нашої вітальні, про його останні хвилини краси. Він, сповнений урочистої грації, завжди стояв у вітальні. Мама плакала, коли з нього знімали шкіру, ніби із живого. Червоноармієць обережно зрізав оббивку по краєчках, щоб бува не пошкодити. А мені тоді здавалося, що ось-ось диван не витримає тортур і застогне, а може, закричить, так як кричав Соломон, наш сусіда з будинку навпроти, коли прийшли вбивати його сім’ю. Тоді євреї часто кричали криком, збурюючи світ на супротив. Я запитувала своїх близьких: чому ж ми, буржуї, не кричимо, коли приходять убивати нас, чому не кричали священики, яких розстрілювали сотнями? Та мені ніхто на те не відповідав. А із оббивки нашого дивана, мабуть, пошили ще одну шкірянку, бо той одяг полюбляли комісари. Мій тато, дорогий таточко, який відступив із Петлюрою світ за очі, казав, що ті шкірянки, в яких ходили новітні комісари, були пошиті для авіаційного батальйону ще в роки Першої світової війни, з якої почалося наше лихоліття, але їх так і не встигли поносити, а революціонери знайшли той одяг на якомусь складі й видали як уніформу чекістам. А ще він казав, що в шкірянках не так жерли воші, від яких потерпали всі.

Комісарчик, імені якого я ще не знала, всадовив мене в коридорі на лаву і, ніби жартуючи, наказав чекати, а сам щез за дверима котрогось кабінету. Мені страшенно хотілося втекти, але біля входу стояв червоноармієць із гвинтівкою, він бачив, що ми заходили в цей капкан удвох. Мені нічого не залишалося, як нервуючи йорзати на лаві й тривожно роззиратися довкруж.

Її я побачила і впізнала одразу, хоча коридор цієї страшнуватої установи був довжелезним і велелюдним. Роза теж була в шкірянці, уся така ладненька, спідниця пряма й закоротка трохи, і чоботи лискучі-лискучі, і перепоясана не по-жіночому, бо ремінь широкий і з портупеєю на лівому боці. Доки вона йшла наближаючись, я приглядалася, наче заворожена чи отупіла від подиву, бо та Роза колись грала у єврейському театрі й була такою актрисою, що куди мені. А тепер ось вона ішла довгим коридором, і здавалося, що це й тут тільки грає якусь чудну чи просто модну роль, що десь поруч теж є сцена і скоро, зовсім скоро почнеться вистава… І це тільки грим, тільки костюм, тільки забава.

Наші очі зустрілися. Ми ніколи не були знайомі, але якщо я бачила її, то й вона могла бачити мене. Я не була примою театру, але сцену я знала, і сцена мене – теж, а це означало, що мене бачили глядачі.

– Ти із театру Садовського! – чи то запитала, чи то ствердила для самої себе Роза, зупиняючись навпроти мене.

– Угу, – мугикнула я, не знаючи, як повестися, коли перед очима стоїть жінка у формі антихриста і звертається до мене так, ніби ми вже сто років знайомі, ніби в нас колись була одна на двох годувальниця, ніби ми на «ти» з пелюшок.

– Пішли зі мною! – сказала так, мовби я її підневільна й ніяких заперечень у цілім світі не існує.

– Не можу, – відповіла я, зіщулившись чи то від страху, чи то від огиди, яка вмить наспіла мене чорною хвилею, – аж в очах потемніло.

– А я не питаю, можеш чи ні, – ошкірилась Роза. – Я кажу, пішли!

Я підвелася, але враз згадала про комісарчика і знову сіла на лаву.

– Мені наказали сидіти тут і чекати, – промовила твердо.

Я не знаю, що трапилося б далі, що сказала б мені ще ця сердита до люті жінка, якби із найближчих дверей не вийшов той, кого я подумки називала комісарчиком.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Теперішня Саксаганського.

Рукавички без пальців.

Трупа українських артистів під керівництвом Миколи Садовського у Києві; власне, перший український стаціонарний професійний театр, заснований на базі пересувного театру М. Садовського, посталого 1906 року в Полтаві.

Марія Михайлівна Старицька – акторка, режисер і педагог, заслужена артистка УСРР з 1926 року.