Ірина Мацко - Мигдаль для серця (збірник)

Та я щаслива, що ти був. Ти навчив мене так багато:

Любити

Чекати

Приймати

Чути

Розуміти

Віддавати

І відпускати, якщо це потрібно. Відпускати без болю та образи…

Порція

3 сторінки

Час приготування

10 хв.

Поживність

Дозволить відпустити з вдячністю

Щоб смакувало краще

Добавте щедро віри і вдячності за спільні хвилини.

Твої очі сумні?

Ти плачеш, бо він уже не твій? Ви не разом, і тому тобі самотньо і гірко?

Але ж… Ти знайшла його. Ти була з ним, пізнала його. У великому світі, серед безлічі людей, облич, очей, сердець, доль, ти знайшла його – ту рідну частинку, яку кожен шукає і не завжди знаходить. А ти знайшла. Хіба це не варте щастя? Не варте твоєї радісної усмішки?

Тільки подумай…

Ти прокидаєшся зранку, відкриваєш очі, бачиш небо, краплини роси на листі, вдихаєш чисте повітря… і він теж. Нехай не поряд з тобою, нехай не біля тебе, але теж прокидається, і бачить те саме, що й ти. Радіє тому, що й ти.

Живи! З щастям у серці, що він є. А те, що не поруч…

Ось дивися – сонце. Його промені заглядають у твоє вікно, його тепло зігріває тебе. Але не лише тебе. Воно заглядає й у інші віконця, гріє своїм теплом мільярди людей. Ти ж не скажеш, що воно лише твоє. Не прагнеш володіти ним.

Отак і він.

А ти люби, твори, плач, страждай, гнівайся… просто ЖИВИ! Він є. Він як сонце – нічий.

Люби його – як сонце. Просто за те, що він є і ти про це знаєш.

Секрет страви

Ніхто у цьому світі нам не належить.

Порція

5 сторінок

Час приготування

10 хв.

Поживність

Дозволить повірити, що любов переможе усі негаразди

Щоб смакувало краще

Дуже добре смакуватиме, якщо приправити страву вірою та любов’ю.

Одного осіннього холодного ранку маленьке сіре кошеня висунуло свою голівку з-під старої порваної пачки, що валялась в місцевому парку. Оглянулося. Навкруги нікого не було, лише опале листя та безліч дерев. Тихенько нявкнуло, та ніхто не відізвався. Ще раз, і ще. Тиша. Ні братиків, ні сестер, ні рідної матусі – кошеня було саме-самісіньке. Скільки тут пролежало, воно не пам’ятало. У маленькій голівці пропливали лише приємні картинки. Згадало тепло материної шубки та смак молочка, яке воно, посапуючи та прицмокуючи, пило. Потім якісь руки, що забрали його з матір’ю, запхнули у пачку та понесли кудись. А тоді мати зникла. Воно довго її чекало. Та коли вже чекати стало несила і дуже захотілось їсти, кошеня вирішило вилізти. Від туги воно знову жалібно нявкнуло.

У животику знову тихенько завуркотіло. Але де ж взяти їжу? Всюди холод, мокрота, вітер. Але ось якийсь приємний запах! Кошеня з останніх сил побрело у тому напрямку. Дерева, дерева, стежина, кущі. За кущами воно побачило будинок, біля якого метушились люди.

Це була невеличка кав’ярня. У ній здебільшого засиджувалися не дуже вибагливі та не зовсім пристойні клієнти. За будинком стояв великий мангал, на якому готували страву, що мала найбільший попит у цьому закладі, – шашлики. І хоч вони були надто пересмажені та пересолені, охочих завжди було вдосталь. Біля мангалу височіла купа сміття. Об’їдки, шматки сала, обглоданих кісток та й всякий непотріб. Сюди і вабило усіх бездомних собак, котів, щурів – та й що тільки там не водилось. Від купи сміття йшов сморід, перемішаний з запахом смаженого м’яса.

Туди й побрело маленьке голодне кошеня. Особливу увагу його привернула невеличка кісточка, на якій ще були залишки м’яса. Кошеня зраділо. Тепер вдасться втамувати голод. Але тільки воно підійшло до кісточки та відкрило ротик, щоб посмакувати, як великий чорний кіт заступив йому дорогу та так садонув кошеняті лапою, що воно аж перекинулось.

– Це моя кістка! Геть звідси! Бо приб’ю, – блиснули злобою зелені очі.

Кошеняті набігли сльози жалю. Та що ж вдіяти? Куди йому тягатись зі здоровенним котом? Воно віднайшло десь у кущах стару обглодану собаками та мухами кістку й, посмоктавши її, там і заснуло.