Валентин Чемерис - Золота осінь Гетьманщини

– Яку я, таточку, гарну стрілу знайшла!

– Не віддавай же, – каже цар, – її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!

Коли так: за якимсь там часом і приїздить старший царевич, бабця називала його царенком, просить у неї стрілу.

– Не дам, – каже царівна, – цієї стріли нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме!

– Я, – каже царенко, – тебе візьму.

Ну і взяв він царівну за дружину.

Далі бабця розповідала – як співала, – що середульший царенко пустив стрілу під хмари, вище від лісу та й упала вона у князівський двір.

Середульший царенко женився на князівні, – радий аж!..

А ось найменший царенко – звали його Іван-царевич, як стрільне – загула стріла ні високо, ні низько – вище хат та й упала ні далеко, ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба. І так сказала Івану-царенку, як він до неї приїхав:

– Не дам я нікому цієї стріли, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме!..

За законами жанру Іван-царенко – діватися нікуди – ледь не плаче: «Як-таки так, зелену жабу за дружину брати…»

Прийшов додому, старший та середульший хвастають, що один з них знайшов царівну, другий князівну, а третій… А третій аж плаче:

– Я, – каже, – зелену жабу знайшов у болоті… Чи вона мені рівня?

– Бери, – каже цар, – така вже, видно, в тебе доля!

– І він, дурень, женився на зеленій жабі? – аж бризкаючи слиною, обурливо кричав Петро, коли слухав няньчину казочку.

– Дак вона ж виявиться такою гарною царівною, що ні пером списати, ні словом сказати!

– Так то ж у казці, – трохи охолонув Петро, – а в житті… Ні, ні, в болото я стріли, як надійде мені час женитись, пускати не буду.

Йому й не довелося брати сагайдака срібного та кудись там пускати стрілу мідну…

Мати, цариця Наталія, женила Петра, коли йому на сімнадцятий навернуло, на Євдокії Лопухіній, дівчині з підупало-зубожілого дворянського роду.

Узагалі, ім’я Євдокія – це її друге прибране ім’я, від народження вона – Парасковія і не Федорівна, а Іларіонівна. Як зазначено в аналах історії, Євдокія – перша дружина Петра І з 27 січня 1689-го по 1698 рік, мати царевича Олексія, остання руська цариця і остання царююча рівнорідна, не іноземна дружина російського монарха.

Батьком її був Іларіон Авраамович Лопухін, стряпчий при дворі царя Олексія Михайловича. Але вже при Федорі Олексійовичу став полковником і стрілецьким головою, згодом – государевим стольником і окольничим, а з весіллям Євдокії та Петра був наречений званням боярина. Євдокія народилася в сімейній вотчині – селі Серебрено Мещовського повіту, під час шлюбування ім’я нареченої Парасковія було замінено на більш милозвучне і «приличествующее царице» Євдокія… По батькові Іларіонівна було замінене на Федорівна – традиційне, на честь святині Романових – Феодоровської ікони.

Євдокію було вибрано як невістку царицею Наталією Кирилівною без погодження цього питання з шістнадцятилітнім женихом. З одного боку забагато честі для юначка, який тільки-но зіп’явся на ноги, хоча він і був нареченим царем, але скоріше перебував у статусі безправного царенка, а з іншого – мати-цариця квапилася надто. Як дізналася, що супруга Петрового співправителя Івана Парасковія Салтикова вже чекає дитину – по двох місяцях після вінчання Петра з Лопухіною народиться в них царівна Марія Іоаннівна.

Наталію Кирилівну в цьому шлюбі привабило те, що хоча рід Лопухіних, який входив до кола спільників Наришкіних, був «захудалим», але численним, тому сподівалася, що Лопухіни стануть на сторожі інтересів її сина, будучи популярними у стрілецькому війську. Хоча попервах і вертілися розмови про одруження Петра з княгинею Трубецькою, та Наришкіни вчинили цьому спротив, і цариці Наталії довелося вибирати Євдокію Лопухіну.

І про те сказала синові – тоном, що не допускав ані найменших заперечень – на кому він має женитися. На Євдокії Лопухіній.

Син розчаровано протягнув:

– На Лопухіній? Дак вона ж і лицем не красна…

– Тю! А тобі що – з її пики воду пити? – резонно відповідає мати-цариця.

– Дак вона ж мені і не люба, – скрива тягне своє син.

– А чого це вона має тобі ще й любою бути? – аж верескнула мати. – Забагато для неї честі! За царя йде, хай цьому й радується. Та й ти, слава богу, не якийсь там простолюдин, не чернь безрідна. Ти – цар! А цареві ні до чого якась там любов, що її бідняки повигадували. Та чернь усяка. Цареві потрібна не дівка для втіхи, а цариця. А любов знайдеш і на стороні. Та й фрейлін я тобі підберу таких… – крути на здоров’я. Якщо маєш, хі-хі, здоров’я. Цареві любов до шмиги. Царі царюють – запам’ятай про це. Ца-арю-ють!