Богдан Коломійчук - Король болю

– До дідька церемоніал, – вигукнув раптом Фірлей і розкрив перед Христофом обійми, – радий, що ти завітав. Згодився врешті пристати до мене на службу?

– І так і ні, вашмосць – відповів Христоф, після того, як господар випустив його зі своїх міцних обіймів.

– І так і ні? – здивовано перепитав той. – Це ж як?…

– Найпевніше, служитиму вашій мосці і не служитиму одночасно, – продовжив гість.

– Дідько б узяв цих русинів, – промовив Фірлей і зареготав, – хитрі, як жиди. Прямо тобі ніколи не скажуть… «Служитиму вашій мосці і не служитиму одночасно». Це ж як? Братимеш платню, а сам будеш молодиць грати довколишніх?… Так? Ой, пробачте, ясна пані…

Господар спохопився, згадавши, що поруч з Христофом жінка. Він уклонився Софії і додав дещо винуватим голосом:

– В цій глушині перетворююсь потроху на селюка, але обіцяю в присутності пані бути шляхтичем, як того велить моє походження.

Гостя поблажливо усміхнулася і відповіла, що насправді нічого й не розчула. Він по-шляхетськи представився їй, витискаючи з себе стільки добрих манер, скільки в ньому їх було. Жінка схвально кивнула, даючи зрозуміти, що оцінила його потуги належним чином. Сама вона представилась господарю як Софія Єлецька.

– Що ж, найперше, вам слід відпочити з дороги, а вже потім поговоримо з тобою, Христофе, наодинці, – мовив Фірлей і гукнув ключника.

Той миттю опинився перед господарем і глянув на нього відданими, як у пса, очима. Це був уже літній чоловік, трохи згорблений і сивий. Пересувався він так безшумно, що, здавалось, ключником у цьому замку насправді служив привид.

– Нашим гостям потрібні покої, – коротко сказав Фірлей.

Той вклонився у відповідь.

– Ходіть, прошу, за мною, – запросив їх ключник.

Мандрівники попрощалися з господарем і рушили слідом за слугою, який повів їх добряче стертими сходами кудись нагору.

– Йдіть поволі й обачно, – застеріг їх той, – тут можна впасти й добряче забитися.

Сам він, проте, подався попереду так швидко і бадьоро, що гості ледве за ним встигали, одразу ж і порушуючи засторогу. На щастя, до відведених їм покоїв вони дісталися цілими. Всередині кожної з двох кімнат було сиро і відгонило погано вичиненими шкурами. Ключник пояснив, що це від того, що там довго ніхто не мешкав. Кожен новий постоялець втягує в себе і сморід, і сирість, а потім виносить їх назовні під час прогулянок. Тож чим довше їхні гості тут пробудуть, тим краще для них самих, бо з часом побут їхній ставатиме все приємніший. Христоф відповів, що вони планують залишитися тут лише на одну ніч.

– Тоді ви, можливо, й не побачите її… – пробурмотів тихо ключник.

Втім, гості добре почули його слова.

– Кого «її»? – першою перепитала Софія.

Той затнувся і прикусив безкровну старечу губу.

– Не зважайте, – спробував відговоритися ключник.

Це ще більше підігріло інтерес прибулих.

– Кого чи що пан має на увазі? – запитав тепер уже Христоф.

Відвівши погляд, ключник неохоче промовив:

– Челядь бачить іноді величезну рись з вогненними очима, що гуляє вночі по замкових стінах і подвір’ї… Кажуть, це демон, що приходить сюди з пекла…

– А ви її бачили? – з цікавістю мовила Софія.

– Так, декілька разів… Інакше не повірив би і сказав, що все це вигадки.

– І що потрібно цьому демонові в подобі рисі?

– Невідомо.

– Тобто він не чинить жодного зла?

– Ні, лише лякає челядників до смерті.

– Гадаю, дурня якась, – несподівано сказав Христоф.

Йому пригадалася зустріч з дивакуватим й моторошним на вигляд вершником, що показав їм сьогодні шлях. Для одного дня здавалось забагато чортівні. Від такої раптової різкості з вуст гостя ключник згорбився і замовк, озвавшись після цього лише раз:

– Вечеря о дев’ятій в комендантській трапезній. На вас чекатиме єгомосць Фірлей.

Відкланявшись, він з такою ж спритністю збіг донизу по сходах, з якою піднявся сюди. Залишалося тільки здогадуватись, звідки в такому геть немолодому тілі стільки спритності.

– Ти міг би бути з ним гречніший, – дорікнула Софія, щойно кроки ключника затихли десь унизу сходів.

– Так, міг би, – Христоф і сам це розумів, проте втома далася взнаки і не сприяла ввічливому поводженню.

Хотілося чимшвидше і хоч ненадовго простягнутись на якійсь лежанці. Хай навіть у смердячому замковому покої. Він мовчки повернувся до неї спиною і рушив до своєї кімнати. Всередині, лиш знявши з поясу шаблю, чоловік ліг горілиць на низьке трухляве ліжко і з насолодою заплющив очі.