Богдан Коломійчук - Король болю

– Ти так мені й не зізналась, навіщо тобі до Кракова, – промовив Христоф, умостившись на своє попереднє місце на стільцеві біля вікна, де сидів до появи непроханих гостей, – тебе чекає там хтось? Маєш там родичів? Друзів? Чоловіка?

– Зате я зізнавалась в інших своїх бажаннях.

Відповідь Софії була раптовою, як блискавка, і змусила його на хвилину замовкнути.

– Що таке, Христофе? – дещо насмішкувато запитала вона, – невже ти знітився?

Здавалось, що Софія в такий спосіб хотіла відомстити йому за своє приниження.

– Аж ніяк… – відповів той.

– То в чому річ?

Вона одним різким рухом зірвала з себе ковдру, під якою була цілковито оголеною.

– Ти розповідав про мої стегна, живіт та груди, сам не уявляючи, як вони виглядають. То подивись… То скуштуй їх.

Софія трохи розвела коліна і провела пальцями по своєму акуратному затишному лоні.

– Невже не хочеш?…

– Хочу.

Він простягнув до неї руку і, коли вона подала йому свою, потягнув її до себе. Христофові кортіло побачити її оголеною в повен зріст на ногах. І саме так вона виглядала божественно. Впившись спочатку у її вуста, він згодом потроху опускався цілунками до її шиї, плечей і персів, затримавшись довше губами на брунатних налитих сосках, а далі знову повернувся до вуст.

Між тим її руки вже опинились під його сорочкою, а далі міцно вхопили пояс, мовби прагнучи розірвати його з пристрасті. Ледве стримуючи шал, Христоф підняв її і, пронісши кілька кроків, притис до стіни. Тут, відчувши, що руки Софії вже подолали перешкоду з поясу, за хвилину звільнив собі шлях від одягу і ввійшов у неї одним дужим рухом.

Лоно Софії відгукнулося гарячим і вологим пульсом, жадібно засмоктуючи його плоть з кожним рухом все глибше. Коханці сильно і з насолодою вдарялися в стіну, шалено стогнучи в унісон вітрам ззовні, аж раптом хтось з силою гримнув у двері.

– Не зважай, – благально промовила Софія, ще дужче впиваючись нігтями в його спину.

– Вони виб’ють двері, – відповів їй коханець.

– Плювати, що буде потім. Давай закінчимо!..

– Тоді повернися… – наказав він їй.

Софія миттю сперлася руками на ліжко, підставивши йому пружні розчервонілі сідниці.

– Тільки продовж, продовж… – застогнала вона.

Постоялець за цю мить встиг ухопити зарядженого пістоля, що лежав неподалік від них і звів курок. Після цього знову увійшов у свою коханку. Двері, здавалось, от-от зіскочать з петель, і, щоб цього не сталося, він натиснув на гачок. Гримнув постріл, і удари в двері припинились. Одночасно з цим Софія голосно закричала від останньої найбажанішої хвилі задоволення.

Христоф нахилився й торкнувся губами її шиї.

– А тепер пора, – прошепотів він їй, – з того боку вгомонились ненадовго.

І справді, щойно коханці, долаючи млість у тілі, встигли одягнутися, як двері знову затряслися. Цього разу значно дужче і, здавалось, трималися на місці тільки дивом. Христоф прислухався, намагаючись зрозуміти, скільки за ними нападників. Втім, схоже, тих було аж надто багато. Він глянув на Софію і з подивом зауважив, що вона цілковито спокійна, мовби от-от в цю кімнату ввірветься не зграя розгніваних волоцюг, а натовп усміхнених самаритян.

Він ухопив до рук стільця і щосили жбурнув його у вікно. Шиба розлетілася, і до кімнати увірвався скажений холодний вітер.

– Нам доведеться тікати, – промовив Христоф, – і, на жаль, ось цим не вельми зручним шляхом.

– Дрібниці, – несподівано з усмішкою відповіла Софія.

Чоловік першим переліз через підвіконня і підставив обличчя густому дужому вітру. Донизу можна було спуститися спочатку дахом прилеглої до будинку конюшні, а далі драбиною. Софія, попри свою тендітну зовнішність, виявилась надзвичайно сильною та вправною. Мов гнучка кішка, вона на рівні з Христофом подолала всі перешкоди і спустилася з ним донизу.

Чоловік відчинив конюшню і кинувся до свого коня, що ввидівши господаря, радісно заіржав. Та вже наступної миті тварина злякано нашорошила вуха, зачувши свист і ревіння вітру знадвору. То ласкою, то силою Христофові вдалося осідлати його й вивести з конюшні. Скочивши в сідло, він подав руку Софії. Як виявилось, досить вчасно, бо тієї ж миті за якихось десять кроків від них з’явилися їхні розлючені переслідувачі.

Втім, опинившись на коні, вони побачили перед собою лише темно-сіру пелену, за якою не видно було ані дороги, ані навіть найближчих орієнтирів. Не лишалось нічого іншого, як рушити навмання, проте кінь, незважаючи навіть на гострі шпори, затупцював на місці, не ступивши вперед ані кроку.