Богдан Коломійчук - Король болю

Христоф і господар замку залишились наодинці.

– То що ж, тепер ти поясниш мені той бісовий софізм, який я почув від тебе вдень? – запитав маршалок.

– Який? – здивовано перепитав гість, справді забувши про що йде мова.

Фірлей хрипло захихотів.

– Я ж казав, бісові русини… – промовив він, втираючи сльози, що виступили на його очах від сміху, – пригадай, що ти говорив про свою службу в мене. Мовляв, і служитимеш і ні. То що ти мав на увазі, скурвий сину?

– От дідько, справді забув, – Христоф ляснув долонею по стільниці й також розсміявся, – тепер пригадую.

– То кажи, – посерйознішав господар замку.

– Мав на увазі, вашмосць, що прямую до Кракова, – відповів гість, – а в столиці збираюся стати на службу до короля. І оскільки вашмосць, як відомо мені, один із найвідданіших слуг його величності, то я одночасно служитиму й вам.

– Он як, – веселощі раптом зникли з обличчя Фірлея, – що ж, тоді ти маєш рацію. На службі в короля служитимеш одночасно і мені.

– Прошу вибачення, якщо чимось засмутив вашмосць… – спробував виправити ситуацію Христоф, проте господар знаком його зупинив.

– Все гаразд, – мовив Фірлей і зморщив чоло, ніби від болю, що закрадався десь з глибини мозку.

Насправді це був неприємний для нього спомин.

– Його Королівська Мосць хворий, – важко зітхнувши сказав Фірлей, – важко хворий… І, курва, добром це не закінчиться.

– Що не закінчиться? – чомусь перепитав гість.

У відповідь той сердито зиркнув на співрозмовника, мовби його дратувало те, що гість не зрозумів одразу.

– Король хворіє не на застуду чи пердячку, – вимовив маршалок, і слова його були важкими, мов камені, – єгомосць майже весь час лихоманить, і на додачу цей бідолашний чоловік провалюється у безпам’ять, щойно лихоманка трохи відступає. Згодом він повертається до тями, але всі побоюються (хоч декотрі з нетерпінням чекають), що одного разу він не прокинеться… Не уявляю, що буде коїтися в бідолашній Речі Посполитий, якщо король зараз віддасть Богові душу.

– У короля немає наступника, – з розумінням справи сказав Христоф.

– Та отож бо… – ще раз і ще важче зітхнув Фірлей.

Він звівся на ноги, сіпнувшись від несподіваного болю в спині, що викликало чергову хвилю брутальної лайки з його вуст.

– Чи можу я звернутися ще з одним проханням до вашої мосці? – також встаючи, запитав Христоф.

– Кажи, – прокректав маршалок.

– Це щодо Софії…

На цих словах господар замку вирівнявся і пильно глянув на гостя.

– Так, – мовив він, – слухаю тебе.

– Чи не знайшлося б тут для неї якої-небудь служби? – запитав Христоф.

Фірлей усміхнувся.

– Служби, кажеш, – сказав він, – хочеш в мене її залишити?

– Хочу знайти їй добре і безпечне місце, – відповів Христоф, – часи непевні.

– Треба подумати, – протягнув власник замку, хоча видно було, що він прийняв рішення одразу, як лиш почув це прохання, – перебудемо ніч, а вранці поговоримо.

Христоф уклонився на знак згоди, і вони попрощалися. Гість повернувся до свого покою і, роздягнувшись, вдруге вклався спати. Поспати йому вдалося не більше двох годин, коли в двері знову постукали. Стукіт цього разу був впевненіший і гучніший, ніж попереднього разу. Чоловік неохоче звівся на ноги і подався відчиняти. За дверима виявився господар замку у нічному одязі. Поряд з ним непевно тримався ключник зі свічкою в руках. Рідкувата чуприна на голові Фірлея була скуйовджена, а у вирячених очах читався страх.

– Вашмосць… – здивовано промовив Христоф.

– Ходи зі мною, – прохрипів маршалок.

– Куди?

– Побачиш. Ходи, кажу…

– Гаразд.

І, не дозволивши гостеві навіть як слід одягнутись, Фірлей потягнув його за собою. Вони спустилися тими ж стертими сходами донизу, а потім знову піднялися вгору. Після вузького, як мишача нора, коридору, усі троє вийшли на галерею замкової стіни, що була призначена для тутешньої сторожі. Замок Фірлея був давнім, то ж стіна мала характерні мерлони, [4] Мерлони – характерні зубці на мурованих оборонних стінах. як будували в часи, коли артилерія ще була зовсім слабкою і недієвою. За одним з таких мерлонів Фірлей зупинився і знаком зупинив інших. Потім підкликав до себе Христофа і обережно вказав пальцем на сусідню з ними, дещо нижчу стіну, що знаходилась на першій лінії укріплень. Придивившись, Христоф побачив там величезну рись з вогненними очима, яка нещодавно являлась йому у сні. Втім, ця тварина, справжня чи примарна, знаходилась там не сама. Поряд з нею виднілася жіноча постать в білому. Жінка, присівши навпочіпки, гладила цю велетенську кішку по голові. Без жодного страху чи бодай побоювання… Вони виглядали, мов демонські сестри, що зустрілись вирішити долю довколишніх людських душ.