Богдан Коломійчук - Король болю

– Тобі видно, хто це там? – тремтячим голосом перепитав господар замку.

Христоф кивнув. Ясна річ, він упізнав Софію…

– Навряд чи їй знайдеться служба в мене, – продовжив Фірлей, – завтра попрошу вас звідси поїхати…

З-над Вісли потягнуло прохолодою. Свіжий подих вітру пробивався до напівтемних затхлих покоїв крізь відчинені вікна, плутаючись і тріпочучи в довгих шовкових шторах, мов зграї птахів у сітях. Було досить пізно, але всередині ніхто не запалював свічок.

З глибини кімнати почулося чиєсь болісне зітхання, а потім кволі обережні кроки. Поступово звідти вийшов худий високий чоловік, що з усіх сил намагався триматися рівно. Вдавалося це йому ціною гострого болю в спині. Пройти з одного краю покоїв до іншого було несамовитою мукою. Чоловік ішов повільно, чередуючи кроки так, мовби ноги мав свинцеві. При цьому, послуговувався міцним різьбленим ціпком, що вдарявся час від часу в кам’яну підлогу.

– Доброго вечора, ваша величносте, – простір кімнати прорізав чийсь голос.

Кроки й удари ціпка стихли.

– Хто тут? – стривожено запитав король.

З протилежного кута вийшов невідомий у довгому плащі. Навіть у сутінках можна було розгледіти його моторошне обличчя, що нагадувало обтягнутий шкірою череп. За поясом незнайомець мав шаблю без піхов.

– Я той, з ким зустрічі не оминути, – відповів він.

В сутінках відчулось, як монарх стрепенувся.

– Хто… хто пустив тебе сюди? – кволо вигукнув король, і в голосі його звучало більше відчаю, ніж гніву.

Виходить, найкраща вавельська сторожа із загартованих та відданих вояків не здатна його вберегти.

– Візьміть себе в руки, ваша королівська милосте, – спокійно проговорив гість, – не треба кричати… Тим більше, що в світі не знайдеться такої сили, яка б мене стримала. Ваші охоронці ні в чому не винні.

Король Речі Посполитої Сігізмунд ІІ Август раптом відчув, що цей чоловік дивним чином має над ним владу і будь-що заперечувати йому немає жодного змісту. Монархові навіть здалося, що якби той наказав йому вистрибнути з вежі, то заледве чи король знайшов би сили опиратись наказові.

– Що тобі потрібно? – запитав Сігізмунд Август і тієї ж миті зрозумів, як сильно боїться відповіді.

– Твій час настав, – металевим голосом сказав незнайомець, зробивши до нього широкий упевнений крок.

– Стривай, – благально вимовив король і виставив перед собою руку.

Жест його виглядав слабким і безнадійним, проте гість зупинився. Добру хвилину тривала мовчанка. Очевидно, незнайомець вирішив, що поспішати нікуди і терпляче чекав, доки монарх прийде до тями.

– Можливо, ми домовимось?… – звівши очі на співрозмовника, майже пошепки промовив Сігізмунд.

Той зайшовся гучним скрипучим реготом.

– Домовимось? – перепитав незнайомець і в голосі його було стільки знущання, що вистачило б на десятьох таких, як Сігізмунд Август, – про що ви хочете зі мною домовитись, ваша королівська милосте?

– Дай мені ще трохи часу, – благально вимовив той.

– Твій час закінчується сьогодні.

– Будь ласка… Невже я не можу прожити бодай на одну добу довше?

– Можеш, – кивнув гість, – але навіщо це тобі? Завтра нічого не зміниться.

– Зміниться. Є одна справа, яку я мушу закінчити.

Біль та розпач пожирали короля, і він вже не міг триматися рівно. Монарх згорбився, важко спершись на свій ціпок. Цей чоловік, від якого досі залежала доля велетенської Речі Посполитої, викликав до себе тільки жаль.

– Мало хто в світі будь-коли торгувався зі смертю, – промовив гість, – а ті нечисленні, хто все ж на це зважувався, потім гірко шкодували і прагнули таки померти у свій час. Але було пізно…

– Отже, це можливо? – з надією запитав Сігізмунд.

– Можливо, але доведеться заплатити жахливу ціну.

– Мені однаково. Я готовий.

– Навіть не почувши, що буде потрібно за це мені?

– Що ж, кажи…

Співрозмовник короля глибоко вдихнув повітря. Воно затрималось на мить десь у його легенях, а потім зі свистом вирвалось назовні. Сігізмунд болісно зойкнув, ніби цим зусиллям у нього вже відібрали частку життя.

– По-перше, за це ти вмреш у страшних муках. Мені потрібен біль…

– Гаразд, – ані хвилини не сумніваючись, відповів монарх, – я згоден.

– Це ще не все, – перебив його гість, – мені мало твоїх тілесних мук. Знай, що за ласку, яку отримаєш від мене, заплатиш не тільки ти.