Богдан Коломійчук - Король болю

– І нехай пан не турбується. Ми панську любку не скривдимо… – спраглий любощів волоцюга змінив тон і вже тепер по-справжньому вирішив домовитись, – і можемо навіть панові заплатити відкупні.

– Відкупні? – раптом з цікавістю перепитав Христоф.

– Авжеж, авжеж, – закивали головами всі троє прибулих.

– Скільки?

– Е-е-е… – зачухав потилицею промовець, – десять грошів…

– Здуріли, панове? – хмикнув постоялець, – знали б ви які божественні перса ховаються за тим дрантям, яким вона зараз укрита.

– Двадцять…

– Живіт у неї плаский, а стегна пишні. Таких, зізнатися, я ще не бачив…

– П’ятдесят, чорт забирай! – випалив чоловік.

– А чи відомо вам, який гарячий і хтивий рай поміж тих стегон? Яка це палка коханка, що не соромиться жодних любощів?… – провадив далі Христоф, – ні? То будьте певні, що так і є! А ви пропонуєте мені п’ятдесят грошей відкупних? Флорин, трясця вашій матері! Флорин і не менше!..

– Та звідки ж нам знати? – облизавши губи, сказав торгівець, – треба хоч глянути… Глянути, що там, під тим дрантям.

– То дивіться, – Христоф вказав рукою на сполотнявілу від страху жінку, що міцно притискала до себе ковдру.

– І подивлюсь, – прохрипів чоловік, – і подивлюсь… Ану, покажи, кралечко, чи так воно все насправді, як оповів твій коханок…

Він підійшов до ліжка і вже простягнув до неї свої руки, коли ж Христоф рвучко змахнув нагайкою і щосили вперіщив того по спині.

Аж ніяк не чекаючи в пориві своєї пристрасті такої болючої несподіванки, прибулий щосили завив. Утім радше від люті, аніж від болю. Не гаючи даремно часу, Христоф пригостив канчуком його вдруге, цього разу хлеснувши по пиці, а далі з таким же завзяттям заходився періщити двох його товаришів. Усім трьом, врешті, не лишалося нічого іншого, як щодуху дременути з кімнати, завиваючи, мов пси і поміж тим засипаючи кривдника найдобірнішими прокляттями.

Щойно вони зникли, постоялець знову замкнув двері на ключ і, відкинувши від себе канчука, втер з чола піт. Христоф був високого зросту, міцної статури і мав на вигляд близько сорока років. Риси обличчя його були виразні, а погляд дещо колючий і, здавалось, насмішливий. На щоці, над короткою темною бородою тонкою ниткою тягнувся шрам.

– Ти безчесна людина, Христофе! – викрикнула жінка. – Як ти міг?

– Облиш, – спокійно відповів той, – я ж не взяв у них гроші.

– Мене це навіть дивує! – чорнявка відвела від нього погляд і ображено втюпилась кудись попереду себе.

– Замало пропонували…

– Негідник!

На очах у жінки виступили сльози. Глянувши на неї, Христоф зрозумів, що надто далеко зайшов у своїх жартах. Тихо вилаявшись, він перечекав першу хвилю плачу, а тоді промовив:

– Вибач, Софіє.

Вона витерла очі, вгамувала подих, але озвалася тільки за хвилину.

– Навіщо ти влаштував цю виставу? – запитала жінка.

Христоф знизав плечима.

– Хотів їх провчити, а для цього слід було підпустити ближче.

– Хіба ж я не досить натерпілася принижень, Христофе?

Чоловік важко зітхнув.

– Дорога Софіє, на жаль, можу тільки вдруге просити мені вибачити. Так, я справді повівся негідно…

– Гаразд, давай забудемо про це, – вона мовила здавленим, але вже рівнішим голосом, – зрештою, ті негідники отримали те, на що заслуговували.

Чоловік вдоволено реготнув.

– Атож, навряд чи в них ще колись виникне бажання до таких торгів.

Неприємний осад на душі, втім, залишився навіть у Христофа. Йому пригадалось, що кілька місяців тому, коли він зустрів Софію ще на Волині, то пообіцяв їй свій захист у дорозі. Тим більше, що прямувала ця жінка, як і він сам, до Кракова.

Софія була знатного походження, однак рано залишилась сиротою. Згодом, прагнучи отримати освіту, подалась до Неаполя, де найнялася служницею до видатного математика Нікколо Тартальї. Чоловік цей, окрім усього, займався ще й алхімією, астрологією та не гребував чаклунством і, подейкують, знав потаємні секрети людвисарства, завдяки яким міг виготовляти небачені досі потужні гармати, що одним пострілом здатні були покласти пів ворожої армії.

Нікколо Тарталья помер понад п’ятнадцять років тому, але, подейкують, передав знання своїм учням, серед яких була й Софія.

Після смерті вчителя доля її склалася не найкращим чином. Серед найгірших поневірянь був полон у піратів, які продали її туркам у Кафі, звідки вона потрапила до гарему в Бахчисараї. Звідти, на щастя, їй вдалося втекти і пристати до купців, що допровадили її до Речі Посполитої.