1 ...7 8 9 11 12 13 ...18 Наступного ранку Мартин знову подався старцювати. Він знав, що сьогодні мусить щось принести. Двері пані Зелінської були зачинені. Мартин кілька разів натиснув на клямку, ще кілька разів постукав у двері й знову натиснув на клямку. До дверей ніхто не підходив. Мартинові здалося, що він чує за дверима кроки. Вслухався в них, як вслухаються в ніч, коли за вікном гуде вітер. Мартинові навіть здалося, що він бачив, як загойдалася у вікні фіранка. Про всяк випадок навіть тричі гукнув:
– Пані Зелінська, то я, Мартин. Не впізнаєте мене? Я Стефчин Мартин. Втворіт мені! Не бійтеси. Я не злодій!
Фіранка більше не гойдалася, і за дверима не було чутно кроків.
До Варвари Мартин не йшов. У неї свої два малі гаврики. Вона й сама не знає, як із ними раду дати. Минулого тижня, коли Мартин з’явився у Варвари на порозі, а саме в цей час її чоловік вечеряв, у нього закрутився світ, і він упав посеред кімнати. Мартин знав, що Варварі добряче перепало від Дмитра і за те, що віднесла Мартина додому, і за той шматок хліба, який чоловік знайшов у Варвари за пазухою, коли вона тримала Мартина на руках. Дмитро бив Варвару щоразу, коли Мартин переступав їхній поріг. «То не він б’є, а горівка, – казала Варвара. – Як тверезий, то людина. А як нап’єси, то ні з комареву ніжку нікому ніц не даст».
«Чого одні дают кусник хліба, а інші відбирают? Чого одні багаті, а інші такі, як ми? – Мартин витер рукавом очі й ще раз глянув на Варварине вікно. – Най краще в мене болит шлунок, ніж у Варвари – тіло».
Сьогодні відмовили всі. Останнім порятунком був Трохим.
– Я казав, аби’с більше не приходив? Казав? Дивиси на мене й відповідай. Казав?
– Казали, – утомлено підвів Мартин на Трохима очі.
– То якої мари ти знов прийшов?
– Влодко не може їсти сухарики з глини. Я і круцьки ліпив. Не їсть.
– Ну а мені то шо?
– Як шо? Ви поможете й’му, правда?
– Нє! – гримнув Трохим. – Йди гет!
– Та як гет? Влодко не може їсти сухарики з глини.
– Скажи це свої Стефци, а не мені. Я не збираюси годувати її вилупків. А тепер забирайси звідси. Марш!
– Трохиме! – Мартин став перед ним на коліна й обійняв його ногу. – Там, на столі, ще є пару дрібок. Дайте хоч дві.
– Я сказав: гет!
Мартин тихо переступив поріг і поплентався додому. Він не знав, що має сказати Влодкові.
Влодко, як і щодня, майже нерухомо сидів у кутку кімнати й чекав.
– Дай! – прошепотів малий ледь рухомими губами, мляво підводячи на Мартина свої сині очі й повільно простягаючи до нього важкі руки.
Мартин підійшов до малого й торкнувся його надутих, як м’ячики, маленьких пальчиків. Влодко спробував незграбно схопити Мартинову руку й дотягнути її до рота. Рука була порожня й мокра від сліз.
Стефка сиділа біля печі й дивилася в землю. Десь-не-десь вона видавала якісь дивні тоненькі звуки, схожі на голос птаха. Мартин поклав біля неї циновку з водою, але Стефка не взяла. Вона подула на свічку, і в хаті стало темно. Мартин боявся. Він боявся, коли Стефка видавала ті дивні звуки, і боявся, коли вона мовчала. «То я винен, шо Стефка так мучиси. То я винен», – витирав він рукавом сльози.
Мартин ліг біля Влодка, накрив його вовняною хусткою й пригорнув до себе. М’яке, як м’яч, тіло майже не рухалося. Мартин міцно пригорнувся до брата й так тримав його, щоб хоч трохи відігріти. Серед ночі відчув, що Влодкове тіло стало цілком холодне й нерухоме. Мартин закричав.
– Стефко, де ти? Стефко? – зірвався Мартин на рівні ноги.
– Я ту’, – почулося від печі. – Спи. Влодкови вже легше. Він вже не буде видіти, що таке порожні руки…
Мартин чув, як погойдується дзиґлик, як поскрипують його дерев’яні ніжки…
– …Гайчи, тобі гайчи,
Нема дома мамчи,
Пішла мамка в поле,
А ти спи, соколе.
Люляй мені, люляй.
В єдно вічка стуляй… [37] Гуцульська колискова пісня.
Мартин притиснувся до стіни. Він не чув ні вітру за вікном, ні голоду в шлунку. Чув лише тонесенькі жалібні звуки пташки, що долинали від печі. То була Стефка.
Бечкова неділя [38] Бечкова неділя ( гуцул .) – Вербна неділя.
Богові видніше, яку неділю дарувати людям.
Коло Стефчиної хати також була латка землі, але Стефка не мала чим засаджувати її. Ось так та латка й стояла без діла: ні для себе, ні для чужих. По сусідству був іще один клапоть. Хто ним порядкував, Мартин не знав. Знав лише, що якийсь гайдабура [39] Гайдабура – бешкетник.
втелющився туди й зробив на ньому збитки, і ґазда вирішив поквитатися. Уся вина лягла на Стефку. Вона єдина в селі могла мати стосунок до того трафунку: цілими днями без діла тиняється й лиш собак дражнить. Саме так ґазда й сказав війтові. [40] Війт – сільський голова.
Читать дальше