Марія Ткачівська - Голос перепілки

Здесь есть возможность читать онлайн «Марія Ткачівська - Голос перепілки» — ознакомительный отрывок электронной книги совершенно бесплатно, а после прочтения отрывка купить полную версию. В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Харків, Год выпуска: 2018, ISBN: 2018, Жанр: foreign_contemporary, russian_contemporary, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Голос перепілки: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Голос перепілки»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Колись давно Борис звабив скромну сільську дівчину Стефу і відмовився від свого сина Мартина. Стефа та її малюк були приречені на голод і злидні. Тяжкі часи спіткали й самого Бориса – під час війни він опинився на чужині, в Німеччині. Там він зустрів землячку Ганну, яка до безтями закохалася в нього. Але доля розвела їх: Борис згодом повернувся до рідного села, став заможним господарем, а Ганна була змушена виживати з малою донькою на руках… Тим часом підростав Мартин. Він присягнувся ніколи й нічого не просити в батька, який викреслив їх із матір’ю зі свого життя. Та доля сплітається химерним візерунком: Мартин прагне одружитися з пасербицею свого батька – Марією…

Голос перепілки — читать онлайн ознакомительный отрывок

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Голос перепілки», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Наступного ранку Мартин знову подався старцювати. Він знав, що сьогодні мусить щось принести. Двері пані Зелінської були зачинені. Мартин кілька разів натиснув на клямку, ще кілька разів постукав у двері й знову натиснув на клямку. До дверей ніхто не підходив. Мартинові здалося, що він чує за дверима кроки. Вслухався в них, як вслухаються в ніч, коли за вікном гуде вітер. Мартинові навіть здалося, що він бачив, як загойдалася у вікні фіранка. Про всяк випадок навіть тричі гукнув:

– Пані Зелінська, то я, Мартин. Не впізнаєте мене? Я Стефчин Мартин. Втворіт мені! Не бійтеси. Я не злодій!

Фіранка більше не гойдалася, і за дверима не було чутно кроків.

До Варвари Мартин не йшов. У неї свої два малі гаврики. Вона й сама не знає, як із ними раду дати. Минулого тижня, коли Мартин з’явився у Варвари на порозі, а саме в цей час її чоловік вечеряв, у нього закрутився світ, і він упав посеред кімнати. Мартин знав, що Варварі добряче перепало від Дмитра і за те, що віднесла Мартина додому, і за той шматок хліба, який чоловік знайшов у Варвари за пазухою, коли вона тримала Мартина на руках. Дмитро бив Варвару щоразу, коли Мартин переступав їхній поріг. «То не він б’є, а горівка, – казала Варвара. – Як тверезий, то людина. А як нап’єси, то ні з комареву ніжку нікому ніц не даст».

«Чого одні дают кусник хліба, а інші відбирают? Чого одні багаті, а інші такі, як ми? – Мартин витер рукавом очі й ще раз глянув на Варварине вікно. – Най краще в мене болит шлунок, ніж у Варвари – тіло».

Сьогодні відмовили всі. Останнім порятунком був Трохим.

– Я казав, аби’с більше не приходив? Казав? Дивиси на мене й відповідай. Казав?

– Казали, – утомлено підвів Мартин на Трохима очі.

– То якої мари ти знов прийшов?

– Влодко не може їсти сухарики з глини. Я і круцьки ліпив. Не їсть.

– Ну а мені то шо?

– Як шо? Ви поможете й’му, правда?

– Нє! – гримнув Трохим. – Йди гет!

– Та як гет? Влодко не може їсти сухарики з глини.

– Скажи це свої Стефци, а не мені. Я не збираюси годувати її вилупків. А тепер забирайси звідси. Марш!

– Трохиме! – Мартин став перед ним на коліна й обійняв його ногу. – Там, на столі, ще є пару дрібок. Дайте хоч дві.

– Я сказав: гет!

Мартин тихо переступив поріг і поплентався додому. Він не знав, що має сказати Влодкові.

Влодко, як і щодня, майже нерухомо сидів у кутку кімнати й чекав.

– Дай! – прошепотів малий ледь рухомими губами, мляво підводячи на Мартина свої сині очі й повільно простягаючи до нього важкі руки.

Мартин підійшов до малого й торкнувся його надутих, як м’ячики, маленьких пальчиків. Влодко спробував незграбно схопити Мартинову руку й дотягнути її до рота. Рука була порожня й мокра від сліз.

Стефка сиділа біля печі й дивилася в землю. Десь-не-десь вона видавала якісь дивні тоненькі звуки, схожі на голос птаха. Мартин поклав біля неї циновку з водою, але Стефка не взяла. Вона подула на свічку, і в хаті стало темно. Мартин боявся. Він боявся, коли Стефка видавала ті дивні звуки, і боявся, коли вона мовчала. «То я винен, шо Стефка так мучиси. То я винен», – витирав він рукавом сльози.

Мартин ліг біля Влодка, накрив його вовняною хусткою й пригорнув до себе. М’яке, як м’яч, тіло майже не рухалося. Мартин міцно пригорнувся до брата й так тримав його, щоб хоч трохи відігріти. Серед ночі відчув, що Влодкове тіло стало цілком холодне й нерухоме. Мартин закричав.

– Стефко, де ти? Стефко? – зірвався Мартин на рівні ноги.

– Я ту’, – почулося від печі. – Спи. Влодкови вже легше. Він вже не буде видіти, що таке порожні руки…

Мартин чув, як погойдується дзиґлик, як поскрипують його дерев’яні ніжки…

– …Гайчи, тобі гайчи,
Нема дома мамчи,
Пішла мамка в поле,
А ти спи, соколе.
Люляй мені, люляй.
В єдно вічка стуляй… [37] Гуцульська колискова пісня.

Мартин притиснувся до стіни. Він не чув ні вітру за вікном, ні голоду в шлунку. Чув лише тонесенькі жалібні звуки пташки, що долинали від печі. То була Стефка.

Бечкова неділя [38] Бечкова неділя ( гуцул .) – Вербна неділя.

Богові видніше, яку неділю дарувати людям.

Коло Стефчиної хати також була латка землі, але Стефка не мала чим засаджувати її. Ось так та латка й стояла без діла: ні для себе, ні для чужих. По сусідству був іще один клапоть. Хто ним порядкував, Мартин не знав. Знав лише, що якийсь гайдабура [39] Гайдабура – бешкетник. втелющився туди й зробив на ньому збитки, і ґазда вирішив поквитатися. Уся вина лягла на Стефку. Вона єдина в селі могла мати стосунок до того трафунку: цілими днями без діла тиняється й лиш собак дражнить. Саме так ґазда й сказав війтові. [40] Війт – сільський голова.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Голос перепілки»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Голос перепілки» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Голос перепілки»

Обсуждение, отзывы о книге «Голос перепілки» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x