Array Антология - Соловецький етап. Антологія

Сидимо ми день, сидимо два, зробили нам допит, а у камеру набили так, що нема де лягти і нема чим дихать. Просиділи ми так 10 день. На одинадцятий день приїжджає із ГПУ 22 чоловік і забирають нас у м. Київ у Бупр, Лук’яновка № 2. Приводять нас і заганяють у пересильну кімнату, аж там уже є чоловік 150. Нігде не тільки сісти, ну й стати. Ми там побули до 7 годин вечора. Це було 19 IV 29 року. Із відціля нас переводять у карантин, в 9 камеру. Загнали нас туди 85 чоловік. Там ми пробули 2 дні і зробили там нам медичний огляд. У 9 камері попали ми між таких, що забрали у нас усі речи і їжу. Остались ми без нічого. На третій день нас відокремили від їх, і ми вже думали, що буде ліпше. Коли загонять нас у одиночку, може хто був у ній, то зна. Площі 20 квадрат. аршин, а нас туди посадили 20 громадян. Ввійшли ми, поставали і не знаємо, що і робити. Може стояли так 3 години; не могли один до другого балакати. А потім стали совітуваться, як ми тут отаборимося. Стали міркувать. Обміркувались, що, як не полягаємо, так двом місця нема. То ми вирішили двом на нас прямо лягати, та не можна було так спати. Так ми: два не спить, а потім два устає, а ті лягають. І так чергувалися два тижні, аж поки нас перевели на Слідствений Корпус. (Так називається у нас у Києві колишня жіноча тюрма). Ну ми думали, що там нам получша, аж ні.

Пригонять нас на 3 корітар у 3 камеру, може її хто зна. Де було при царі Миколі 16 чоловік у камері, так нас загнали туди 72 чоловіки. І так я сидів там 5 місяців.

Коли я видержав карантін і посадили мене у слідствену камеру, тоді визиває мене слідчий. Ізробив мені допит, виставив мені статьї і надсилає мій протокол до Харківської Наради і не тільки мій, ну усіх тих політичних, котрим ізробили допит. Ждемо аж до 24 IV, – не чуть нам нічого. Коли приходять уночі, в одинадцять годин вечора, і забирають 17 чоловік. Ми не знали, де їх діли, аж поки їхні дружини не узнали, що їх розстріляли. А другий вечір, – 13 чоловік. І так ми думали, – всіх розстріляють. А після того так: 2 чол., 3 чол., 5 чол. і пошти кожної ночи. І так я сидів на смертному корітарі аж до 24 VII 29 р.

І тоді, коли винесла Нарада Харківська смертні вироки, то почали і висильні виносити. Так зразу по 10 років Сол. Конц. Лаг., а потім по 5 С. К. Л., а нарешті по 3 роки. І мені винесли 3 роки Соловецьких Конц. Лаг. адміністративним порядком. І це, що я написав, – розстріли і по 10 років, і по 5 і по 3 роки, – це все адміністративно. Усе, і розстрілювалося і висилалося. Тут по суду нема ничого!

Коли мені винесли 3 роки Сол. К. Л. висилки, відбирають нас таких, як я, 104 чоловіки і направляють нас на Москву. Поперед мене, кождого тижня, 2 рази на тиждень, такі партії відправлялись на Москву. А що по суду, дак одправляли кождого тижня по 1000 громадян, бо це був Київський Пересильний пункт. Перший був у Харкові, а другий у Києві.

Загнали нас у «столипінські» вагони і привозять на Чернігівщину. Там іще додають 50 чоловік, таких самих, як ми. Їдем далі. Не дають нам ні води, нічого. Приїжджаємо ми у Москву о 7 годині ранку. Дожидаємо. Коли приїжджають криті автомобілі, котрі на розстріли возять, – «чорні ворони» – так їх називають. Набили нас туди, мало ми не подушилися. Як би ще хвилин 5 везли, – подушилися б. Привозять нас у тюрму, що «Бутирками» називається. Побули ми там до 10 год. вечора і відправляють нас далі на станцію, на Петроград. Їхали ми суток 3 до Петрограду у столипінських вагонах. Не дають нам ні води, нічого. У Петрограді стояли ми год. 4 і там вже удалося напитися кип’яченої води. І знов везуть нас далі. Кажуть на Петрозаводск. Доїжджаємо у Петрозаводск. Поламався наш вагон. Поки його там справляли, то ми стояли пів суток. Їдемо далі: Волховстрой, Медвєжя гора і Кема, іще було багато станцій, ну не пам’ятаю. Під’їжджаємо до Кеми.

Там уже будинків багато. Уже я бачу і людей: працюють теслярі. Я питаю, чи то наші. Кажуть, – наші, бо зауважують, що вони під охороною. Охороняють їх з рушницями. Привозять нас на станцію Кема. Тут я бачу, що із нашого табору вже знакомляться із земляками, котрі мабуть раніше попали сюди. Наші земляки вже й волами їздять, бо це приїжджає до нас на станцію дві парі волів із возами і кажуть нам складати свої речи. Ми склали свої речи і нас зайняли як овець і погнали, кажуть, що у Попів Остров. Ідем ми по таких вулицях, що понакидано там пиляних обрізків із брусків, обаполів. Із цего там вулиці пороблені і навіть ціле місто, бо там багато лісопильних заводів. І там наші земляки на їх працюють, і там нашого брата, як мурашок!

Приходимо. Стрічають нас там, одчиняють ворота і за нами зачинили. Коли увійшли ми у двір, аж там наших земляків, – тисячі! Виглядують із бараків, дивляться, пізнають нас. І ті бараки названі були ротами: перша, друга і так далі. Загнали нас у двір, загорожений колючим дротом, у тому дворі теж барак – сьома рота (так він називався). От нас і зігнали туди 1300 чоловік. У тому бараці три поверхи нар. Заходимо ми туди, – не вміщаємось. Нас набивають туди, – не вміщаємося. Таки загнали! Увійшли ми. Угорі над нами люде і у низу під нарами люде. Де нам діться? Так ми, як де хто стояв, так і спинилися, а речи наші надворі ісклали на одну купу. Холодно надворі. Ось приходить ротний: «На повірку!» Виганяють нас усіх із барака. Поставали ми у ряди і стоїмо. Командують нами і тими дядьками, котрім по 70 років. Виходять усі. Дивлюсь я, аж так люде: українці і багато кавказців. І ще єсть ізольовані, ну не так то багато, голі, босі. Так і їх з нами у ряди. І якраз поруч мене стояв да ховався від холодного вітру за мене голий-голісінький і без шапки, як мати народила. Не дивляться ні на кого! Коли чую: «Смірно!» Я дивлюсь. «Равняйтеся!» «Расщитайся по порядку!» А тут такі дядьки стоять, що мабуть він цего «порядку» ніколи і не бачив. То інженери, то дядьки такі, що нічого не знають, то батюшка, то якийсь інтелігент і у додаток цего ще стояли люде, що навіть по нашому не вміли й балакати – кавказці. Жидів між цими людьми було зрідка, а кацапів – мало зовсім. Вистроїлися. Коли приходить ротний, – прізвище Курілко, і обзивається: «здра сєдьмая рота!» Ми обізвалися. Каже: «не чую! Треба так обзиваться, щоб аж в Петрограді було чути». То ми йому гавкали, гавкали «здра», так щоб було чути аж у Петрограді, а мабуть не чули. І тільки й балачок у него, що «Мать вашу» і у ребра і у печінки. І немає у людини того органу, щоб він не сказав у нього «мать». Та ще казав: «Загадаю тебе лезь у воду – полезіш, загадаю ложіться в грязь – положіся; у бочку із навозом полезіш». Так і було! Я думав, що це так собі, аж воно правда. Такого чоловіка, – 43 роки прожив, – не бачив. Коли б його із усієї земної кулі люде не бачили.