Array Антология - Соловецький етап. Антологія

Пробув я там так з тиждень. Коли якось у вечері о 10 годині, викликають у командіровку плотників і мене у той самий гурт. Вийшли ми. Холодно. Роспитався я, у яку командіровку. Кажуть, у гарну: бараки робити для тих, котрі будуть ліс рубати, так за для них такі хати будувати. Перекликають нас, забирають, ведуть на станцію, садовлять у вагони і везуть. Куди ж везуть? Десь на північ, у якийсь Зашеєк, що я єго ніколи не чув. Везуть. Ні води нам не дають, – нічого. Привозять у Зашеєк, кажут, – треба йти один кілометр до будинків. Приходимо. Стоять, правда, будинки. Коли виходять ізвідтіля люде й не люде, чорти не такі: обірвані, зарощі, босі, голі, чорні. Коли роздивлюся, аж то мої земляки, а я їх зовсім і за людей не полічив. А і я ж у таке життя іду! Щось мені показалось дуже страшно. Доводять нас до тії хати, де нам прийдеться жити. Коли я подивився на ту хату, аж та хата сажою укрита: вікон від сажі не видно, не видно й рям. Іще страшніше мені стало. Заводять нас у хату, де мешкає 65 громадян. Сажа на нарах, сажа на стелі, у сажі люде – обірвані, голі, зарощі. А воші так і лазять… І дарма, що люде забиті долею, ну прийняли нас нічого. Стали роспитувати про свій край: як люде живуть і яке положення на Україні. Ми ж стали питати, яке тут положення. Кажуть, – «кепське: хто сюди заїзжає, то уже не вертається». Мені іще стало страшніше. Тоді і думаю собі: як би ізвідціля утекти.

Переночували. Гонять нас на роботу, – шпал носити. А їсти дали нам на сутки 500 грам хліба і 2 ложки каші. Так і пішли ми на роботу. Працювали ми до вечора, а у вечері дали супу із гнилою рибою і теж дві ложки каші. Так ми полягали і спати. Не було де лягти, так я ліг біля порога. Так я прожив там три дні. Почали готувать човен, щоб їхать по річках і великих озерах з високими камінистими порогами на північ іще 130 кілометрів, до краю, що називається Бабїн Кут. Приготовили човна, наклали харчів, струмент і усе, що казали. І збирають нас 65 чоловік одправляти. Сіли ми у човен і поставили паруса, а тут люде були ті, котрі ніколи й води не бачили. Ну я води не боявся, бо я виріс на воді. Так що мені було нічого. Страшно тільки було того, що уже було холодно та ще до того вже біля 25 сантіметрів снігу на землі лежало, а по берегах вже лід намерзав. Так ми і поїхали. Із нами їхала ще охорона, – десятників чоловік з 10 і начальник охорони. Доїхали ми до одної річки, котра впадала у озеро, коли дивимось, аж там високі пороги, а через ті пороги треба нам перебратися. Трудно було нам перебиратися. Бродили ми біля них попід руки у воді. Коли човен між каміннями застряне і його не можна ізвідтіля витягнути, так заганяють попід руки у воду, щоб човна вирятувати. У воді обмочуємося од ніг до голови, а тоді лягаємо спати на снігу і на морозі, під откритим небом. І так ми їхали, по таких великих озерах і через такі великі пороги, три тижні (130 кілометрів) і усе такі пригоди терпіли до самого Бабйого Кута. Приїхали у Бабїн Кут. Так, як я умів човном владіти, так мене ізнов послали по хліб у Бабю Дачу. І вже, поки я вернувся, то найшлися ті сім чоловік, котрі мене не діждалися і напали на варту і роззброїли. Набрали чого їм треба було і пішли на Фінляндію. Коли я приїхав із хлібом, то вже їх не було.

То я собі підобрав людей іще 4 чолов. до себе і теж почали тікати. Ну як я думав тікати, дак я підговорив тих, котрі зо мною їздили по хліб. Ми собі купили цукру, сухих овочів, і тютюну, тобто того, що найпотрібніше та найкорисніше. А у мене ще було трохи сухарів. Приїхали і діждали ночи… Усю свою лишню одіж покинули. Узяли собі сокири та пилку, та й пішли собі шукати Фінляндії…

Коли ми зібралися тікати, придбали собі харчів, сокири, пилку і сірників, щоб було чим ізрубати деревину, було чим напиляти дров і накласти вогню. У додаток дістали цвяхів, коли прийдеться де нам переїхати через озеро або через річку, щоб нам не заперечувало дороги, коли ми матимем напрям свого мандрування. Отож ми усе собі дістали і вирушили у дорогу проти 24 IX 29 року. Було нам дуже тяжко через те, що у нас не було компаса, а особисто мені тому, що ізо мною люде йшли темні да ще і не свідомі. Коли ми вирушили, то нам пощастило: на перший день ізійшов місяць і я міг розрахувати, куди стоїть захід, куди стоїть схід, північ і південь. Так, як я колись у школу ходив, то знав географію і тепер міг розрахувати куди лежить Фінляндія. Так ми і пішли прямо на захід. Пройшли ми до початку дня і вийшли на високий хребет гір кам’яних та снігових. Як подивилися, так скрізь кам’яні гори і сніги біліють. По горах сніг було видно, бо на них ніщо не росте, а по низинах – величезні безвихідні ліси. Найшли ми собі місце, для нас вигідне, де тече вода, зварили собі чаю, зварили собі їсти. На наше щастя ізійшло сонце. І знов я міг розрахувати, куди нам іти. Нам було сказано, що до границі фінляндської 17 кілометрів, а від границі до тих місць, де живут фінські селяне, було ще 150 кілометрів, через ліси і болота. Вилізли ми на гору. Подивилися. Нігде нічого не видно, – одні гори та ліси. І тут ще, на наше нещастя, сонце сховалося і наліг туман, а нам треба мати прямий напрямок до Фінляндії. Що ж тут далі робити? Треба із природою боротись. Я і кажу своїм супутникам, що я у себе у лісі знаю такі примітки, бо мені приходилось у своїм лісі блудити, так я виблуджувався. Так: на південь лежить більше і довше гілля, а друга примітка така, що із півночи мохом більше обростає дерево, ніж із півдня. Вони ізо мною погодилися і пішли ми далі. Ішли ми день, ішли ми другий, – каміннями, горами, лісами, болотами невгасимими та мохами, зарощими поверх каміння. Часом бувало, коли ступиш ногою, то залізеш по пояс. А до цего проходили такі скелі камінні, що, як глянеш униз, дак і кінця немає.