Array Антология - Соловецький етап. Антологія

Исполнение донесите, представив по возвращении акты».

Соловецьких в’язнів етапували морем до Кемі, звідти залізницею їх перевезли до Медвеж’єгорська в Карелії, де розмістили у слідчому ізоляторі НКВД. Саме тут 27 жовтня 1937 р. Матвеєв прийняв від Раєвського першу партію в’язнів (207 осіб відповідно до протоколу №81). Звідси в’язнів вивезли в урочище Сандармох, де того самого дня і розстріляли. Для катів це стало несподіваним уроком: в’язні намагалися втекти і нападали на конвой. Тоді підсилили засоби безпеки. Решту ув’язнених, яких розстрілювали з 1 по 4 листопада, спочатку роздягали до нижньої білизни, зв’язували руки і ноги, затикали кляпом рота, а потім штабелями складували на вантажну машину й вивозили на місце розстрілу.

Матвеєв особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВД Ленінградської області молодшого лейтенанта держбезпеки Г. Алафера) в урочищі Сандармох щодня розстрілював від 180 до 265 в’язнів. Розстрілював, як сказано в одному з документів, «быстро, точно и толково».

Після проведених екзекуцій М. Матвеєв був нагороджений («за успешную борьбу с контрреволюцией») цінним подарунком і орденом Червоної зірки. А невдовзі його заарештували за те, що він виконав незаконний, як з’ясувалось, наказ Л. Заковського і за знущання над соловецькими в’язнями. 30 травня 1939 р. Матвеєва було засуджено Військовим трибуналом військ НКВД до 10 років позбавлення волі. Однак сидіти йому довелось недовго: почалась війна, і його у 1941 році звільнили, відновили у званні і в партії. Він повернувся в Управління НКВД Ленінградської області, під час війни був заступником начальника внутрішньої тюрми, став кавалером ордена Леніна. Він пережив війну, у 1949 році звільнився «за станом здоров’я» і помер аж у 1971-му.

Ще 509 соловецьких в’язнів, засуджених особливою трійкою Управління НКВД по Ленінградській області, були знищені в грудні 1937-го і в січні 1938 р. Вказівка Заковського Апетеру підготувати цих в’язнів для передачі начальнику конвою датована 28 листопада 1937 р. За наявною версією, цих в’язнів, серед яких також було чимало відомих українців, розстріляли на пустищі Койранкангас під Токсово.

Акти про виконання вироків цього разу підписані приятелем Матвеєва комендантом УНКВД Ленінградської області О. Полікарповим. Його доля склалася інакше: після арешту Матвеєва він зрозумів, що на нього чекає така сама доля, написав передсмертного листа і 14 березня 1939 р. застрелився.

І нарешті, останню групу соловчан-в’язнів за протоколом № 303 від 14 лютого 1938 р. розстріляли просто на Соловках. Підписав документи про розстріл майор держбезпеки Микола Антонов (Грицюк). А 23 жовтня 1938 р. він був заарештований і 22 лютого 1939 р. розстріляний.

Отже, всього було розстріляно 1627 ув’язнених. В тому числі:

1. За троцькістську діяльність – 780.

2. За шпигунство – 123.

3. За терористичну діяльність – 106.

4. За нац. к/р діяльність – 205.

5. За повстанську діяльність – 147.

6. За фашистську діяльність – 44.

7. За шкідництво – 43.

8. За бандитизм (карний) – 179.

«У підсумку, те, що відбувалося в урочищі Сандармох, – як висловилася Оксана Забужко, – це геноцид еліти. Сандармох є символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномена. І з того часу вона все ніяк не може відродитися».

Жив собі я у селі, господарював, мав собі чималу сім’ю, 7 душ, і усього мав 3,5 десятини землі; було мені дуже тяжко виховувать дітей, ну усе-таки, живши при сім’ї, веселився, бо любив її.

Тільки було дуже важко жити мені через Большовицьку Владу, що вона так ізнущалася із українського селянства, забирала, обдирала, арештовувала; ну не давала селянству нічого: ні мануфактури на одяг, ні шкір на обув, ні інвентарю на обробіток землі. І дуже було важко дивиться на цю справу; навіть і дітям зшитків не було і книжок на освіту. У селян все забирали і руйнували, а заробітків не давали. І це так було і мені і взагалі усім громадянам на Україні.

Знаю, як сегодні, що це було проти 10 ІV 1929 року. Гарненько наробившись, я і усі діти і жінка посходилися увечері до хати, посідали собі, повечеряли, посовітувалися про завтрішній день, як у мене велося, а й не знали, що наді мною думає Большовицьке ОГПУ. Полягали собі спати, коли слухаю, аж собака гавка. Ідуть. Я думав, що хто із наших громадян. Коли ні. Відчиняю двері, коли уходить у хату із револьверами три чоловіки незнакомі і кажуть: «Можна вас обшукати?» Я кажу: «Будьте ласкаві». Перекидали мені усі речі, не знайшли нічого, а потім кажуть: «Убирайся, ходім з нами». І я пішов. Коли розібрав, аж то ОГПУ. Приводять нас у сільраду, коли там іще єсть наші громадяне. Я питаю: «За що?» Кажуть: «Не знаємо». Коли іще приводять, і назбирали нас одинадцять чоловік. Діждали ми ранку. Ведуть одправлять нас у Росію. І садовлять нас між тих, що той жінку порубав, той брата зарубав, той сусіда убив і всиротив сім душ. Стало нам страшно, що змістили нас умісті з ними. І так, що нема нам ні сісти ні лягти і не допускають до нас нашої родини, навіть не допускають, щоб і їсти два рази у день принесли.