Марк Виктор Хансен - Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія

Того вечора я пообіцяв собі кожного тижня записувати по дві історії зі списку. Щовечора, від десятої години до півночі, я працював над цими оповідями, записуючи й переписуючи їх, аж поки цілком удовольнявся. За рік я закінчив сімдесят історій зі списку, складеного в літаку, і додав ще кілька тих, які почув за цей час.

Приблизно тоді ж я вмовився поснідати зі своїм другом Марком Віктором Гансеном. Ще на початку розмови Марк запитав, чи не працюю я тепер над якимось цікавим проектом. Я розповів йому про книжку, і він тут-таки випалив:

– Я хочу працювати над нею разом з тобою.

– Марку, – відповів я, – я майже її завершив. Навіщо мені це?

– Усе дуже просто, – почав пояснювати він. – Насамперед, гадаю, тобі треба видати сто одну історію, а не сімдесят п’ять. Коли я був студентським послом в Індії, то дізнався, що число 101 означає «завершення». По-друге, частину своїх найкращих історій ти почув від мене. І, по-третє, я знаюся на маркетингу та рекламі, тож думаю, що з нас вийде чудова команда.

Я сказав Маркові: якщо він напише ще двадцять шість історій і вони будуть справді неперевершені, то я погоджуся на співпрацю. Я любив свого друга й знав, що він дійсно вміє рекламувати та продавати. Марк не зламав свого слова й менш ніж за місяць написав решту історій, яких нам не вистачало до числа 101. Залишилося тільки продати книжку видавцеві.

За тиждень Марк і я зустрілися з літературним агентом Джеффом Германном на вечірці в Палм-Спрінґсі, що в Каліфорнії. Ми розповіли Джеффові про цю книжку, і йому дуже сподобалася наша ідея, тож він поцікавився, як ми збираємося її назвати. Сміх та й годі – ми так поспішали завершити збірку, що геть забули вигадати для неї назву. Ми поговорили про це на вечірці, але не змогли дібрати нічого посутнього. А що і Марк, і я полюбляємо медитувати, то ми погодилися кожного ранку проводити принаймні по півгодини за медитацією, присвяченою пошукові назви для книжки.

Перші два дні минули дарма. Жоден з нас не мав цікавих ідей. Третього дня під час медитації я зненацька побачив образ великої зеленої дошки, схожої на ті, що висять у шкільних класах.

Тоді з’явилася рука (мені уявлялося, що Божа) і вивела на дошці два слова: «Курячий бульйон». Я звернувся до руки:

– Що спільного має курячий бульйон із цією книжкою?

– Коли ти хворів у дитинстві, бабуся приносила тобі курячий бульйон, – відповіла рука.

– Але ж ця книжка не про хворих.

– Люди занепали духом. Вони живуть у покорі, страху й безнадії. Ця книжка допоможе їм зіпнутися на ноги.

Я замислився. «Курячий бульйон для духу, – подумав я. – Чи навіть краще, курячий бульйон для душі». Раптом по моїй шкірі забігали мурашки. «Курячий бульйон для душі: історії, які зцілять ваш дух!» Така назва мені подобалася. Мурашки забігали інтенсивніше. Я був у захваті, тож негайно розплющив очі й поспішив розповісти про це дружині. Тоді я зателефонував Маркові, у якого також від назви забігали мурашки. Він сказав мені, що кілька його друзів називає цей стан «божими мурашками» і вважає, що вони свідчать про божественне натхнення. Я не міг з ними не погодитися.

Коли ми зателефонували нашому агентові, він теж не уник мурашок. Прихопивши книжку з новою назвою, ми вирушили до Нью-Йорка, щоб за кілька холоднючих і вітряних лютневих днів зустрітися з деякими видавцями й спробувати продати свою роботу.

На жаль, ніхто, крім нас, на цих зустрічах мурашок на шкірі не відчув. На кожній зустрічі нам говорили, що збірки коротких історій погано продаються, що ці історії занадто солодкаві, занадто добродушні й позитивні, а наша назва, яка на той час перетворилася на «Курячий бульйон для душі: 101 історія, щоб відкрити ваші серця і зцілити дух», просто безглузда.

Відверто розчаровані, ми повернулися до нашого готелю й зібралися на літак до Південної Кароліни. Одначе перед відльотом зазирнули в Собор святого Патрика на П’ятій авеню і, хоч жоден з нас не був католиком, запалили свічку, попросивши Господа допомогти нам знайти видавця.

Минуло кілька тижнів, і зателефонував наш агент, який розповів, що після поїздки до Нью-Йорка від співпраці з нами відмовилося ще кілька видавців. Він повідомив, що поверне нам книжку, бо, на його думку, продати її не вдасться.

Ми запитали, чим би заохотити видавців до нашої книжки, і він відповів: «Треба довести, що вони зможуть продати 20000 примірників. Лише це переконає їх вкласти гроші в редагування, виробництво, друк, розповсюдження та рекламу. Коли вони знатимуть напевно, що продадуть 20000 примірників, то неодмінно її видадуть».