Марк Виктор Хансен - Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія

Я чую це запитання так часто, що вирішив дати на нього відверту й повну відповідь. Сподіваюся, це допоможе вам розширити межі кохання, мислення, існування і стати своєму партнерові справжньою половинкою. Якщо ви хочете бути спорідненою душею або шукаєте її, то ця розповідь, маю надію, відродить вашу віру в те, що все можливо. Найперше я раджу вам зробитися саме тим, кого шукаєте.

У наших ідеальних стосунках ми розуміємо, що разом творимо своє сьогодні й завтра – наше спільне майбутнє. Для цього ми знаходимо час, вільний від емоційного тягаря минулого. Життєвих та емоційних струсів годі уникнути, тому щоранку ми присвячуємо годину спільним молитвам та медитації. Ми мріємо про те, як проведемо решту своїх днів пліч-о-пліч і як візьмемо від нашого кохання та співжиття найбільше.

Як же мені вдалося цього досягти? Я бачив, що мої батьки не завжди доходили згоди, але, хай там що, вони любили одне одного й піклувалися про своїх дітей. Вони ставили сім’ю і свої стосунки над усі чвари та негаразди, які траплялися на їхньому шляху. Тож я вважав, що в усіх шлюбах панує саме такий лад. Мої батьки діяли як партнери і старанно, турботливо згладжували свої відмінності.

Мій перший шлюб розвивався інакше. Моя колишня дружина багато років була важливою частиною мого життя, одначе згодом наші стосунки стали агресивними, складними й суперечливими. Упродовж двадцяти семи років я віддавав усе, що міг, але врешті дійшов висновку: цей шлюб слід розірвати. Я розумів, що вже втратив частинку себе і що, коли й далі лишатимусь одруженим, моє «я» просто зникне. Тому я подав на розлучення.

Розлучившись, я відчував страх і самотність, хоч мав купу друзів та шанувальників, які завжди оточували мене. Проте я усвідомив, що все життя прагнув одружитися зі своєю спорідненою душею і саме тому так довго тримався за свій розхитаний шлюб. Чомусь я гадав, що зможу все виправити.

Коли я обмірковував, як почати все з нуля, і водночас переборював легку депресію через ту непоправну, на мій тодішній погляд, втрату, то спинився на думці, що Господь давно судив мені споріднену душу, яка чекає десь на мене, тож ми неодмінно зустрінемось. Я почав марити своїм ідеалом, дарма що він існував лише в таємних закутках моєї уяви.

Упродовж років у багатьох своїх книжках та інших роботах я вчив принципів матеріалізації: зрозумійте, чого ви справді хочете… детально й точно опишіть свої бажання… уявіть їх, щоб утілити в життя тощо.

Тому саме це я й зробив! Сів і записав двісті шістдесят сім рис, які б хотів бачити у своїй майбутній половинці. Я поділився ними лише з двома найближчими друзями, бо цей перелік здався мені нездійсненним, а тоді сховав його якнайдалі.

Невдовзі, виступаючи зі сцени на конференції молодих авторів у Лос-Анджелесі, я помітив серед глядачів чарівну жінку. Мене так вабив її образ. Перше враження про неї було яскравим, незабутнім та неповторним. Це добра новина. Погана – вона сиділа поряд з якимось чоловіком. Пізніше, після обідньої перерви, вона знову з’явилася переді мною в усій своїй красі, проте цього разу сама. Моя душа тріумфувала. Я запитав когось про неї і дізнався, що вона також розлучена й самотня, а звуть її Кристал.

Під час вечірнього почесного прийому мене оточили слухачі лекції, засипаючи питаннями. Я побачив Кристал з протилежного боку кімнати. Мені дуже пощастило, бо ще одна відвідувачка, жваво жестикулюючи, ненароком перекинула повний келих червоного вина на білі штани Кристал.

Я швидко вирвався з оточення шанувальників і помчав до неї, негайно запропонувавши врятувати її щойно заляпані штани за допомогою содової з готельної кухні неподалік. На щастя, я добре орієнтувався в будівлі, бо виступав тут десятки разів. Нарешті мені вдалося опинитися з нею наодинці.

Упоравшись із заплямованими штанами, я спитав, чи вона вже повечеряла. Виявилося, що ні. Я доброзичливо запропонував їй скласти мені компанію, додавши, що нам слід зробити це поза готелем, бо сотні відвідувачів конференції не дадуть нам спокійно поспілкуватися. Кристал погодилася, тож ми вирушили в надзвичайний голлівудський ресторан.

Коли ми приїхали, там стояла довга черга. Ми підійшли до самісінького її початку. Метрдотель не звернув на мене уваги й пробурмотів:

– Хто вона?

– А ви не знаєте? – відповів я.

– Я не певен.

– Це королева Данії, – жартома мовив я.

– Справді?

Я звів брови.

– Гаразд, а ви хто?

Моя відповідь мала визначити, чи дістанемо ми столик. Тому, маючи намір залишити цінний спогад, я відказав: