Світлана Талан - Помилка

Сеня був правою рукою ще в одному бізнесі Захара Єфремовича. Так, саме він, звичайний адміністратор. Був час, коли Сеня думав просити господаря перейменувати свою посаду на директора клубу, але, поміркувавши, вирішив утриматися. Навіщо зайвий раз привертати до себе увагу? Хіба йому недостатньо отримувати свої відсотки від прибутку? Вони дозволяли Сені мати непогану квартиру, дорогу іномарку й задовольняти чималі апетити своєї красуні дружини – актриси, яка не відбулася. Нехай сторонні й далі думають, що в його голеній великій голові, яка за формою нагадує гарбуз трудяги-фермера, немає мізків, зате ніхто не здогадується про його рахунок у банку. І нехай він не мільйонер, але на далеко не безбідне життя цілком вистачає.

От тільки такі дні, як сьогодні, він не любив. Прибутку ніякого, один головний біль. Адже приїхала мало не вся еліта міста, і треба прислужитися всім цим перам-мерам і їхнім дамам, від яких несло дорогими ароматами, як на фабриці з виробництва парфумів. Треба зробити так, щоб Захар Єфремович залишився задоволений. І Сеня, зачинивши за останнім гостем двері, пішов братися до своїх прямих обов’язків…

Було за північ. Захар Єфремович зробив ковток бурштинового напою – ямайського рому – і відставив келих убік. Стриптизерка перестала звиватися змією біля жердини й непомітно зникла, коли стихла музика, яка різала слух, і зазвучали звуки саксофона. Захар Єфремович шалено любив джаз. Він із нетерпінням дочекався, коли полилася чарівна музика Даяна Різа «Відчуття джазу». У Захара Єфремовича в такі хвилини завжди загострювалася чутливість, він полюбляв поміркувати й пофілософствувати під цю мелодію.

Днями він виставив за двері Світлану, з якою прожив під одним дахом півтора року. Вона була красивою, зухвалою й нахабною. Вважала, що всі їй чимось зобов’язані, усе повинно обертатися навколо неї, крутитися й пурхати, як метелик навколо вогника. Своє призначення Світлана вбачала в тому, що вона є на цьому білому світі така гарна, граціозна, з величезними силіконовими грудьми, тож потрібно нею захоплюватися й потурати її примхам. І Захар Єфремович так і чинив півтора року, поки нахабство його «левиці» перейшло всі межі.

Світлана заявила, що хоче мати власний будинок біля моря. Чоловік погодився, але за однієї умови – вона повинна народити дитину. Природно, Світлана сказала: «Пошукай собі для цього іншу дурепу», – на що він відповів: «Я виконаю твою пораду», – і виставив її за двері. І зробив він це з двох причин. По-перше, він справді хотів мати спадкоємця, адже жодна жінка так і не зробила його батьком. Другою причиною було те, що він хронічно не терпів нахабних жінок. Захар Єфремович міг зробити щедрий подарунок, якщо жінка вміла показати, що її добробут тільки в його руках. Тоді він виявляв прихильність і часом дарував із панського плеча не тільки дорогу шубу, а й квартирку.

– Про що задумався, друже? – голос Олександра Івановича, начмеда міста, вивів Захара Єфремовича зі спогадів.

– Про все і ні про що, – відповів він. – Дивлюся ось на ці п’яні морди й думаю: навіщо мені це треба?

– Треба, Захаре Єфремовичу, треба, – зітхнув Олександр Іванович. – При нашій роботі треба.

– А пам’ятаєш, як ми починали? Славні дев’яності, кооператив із пошиття джинсів, море дівчат, природа, село Воровське…

– І я – твій охоронець, – додав Олександр Іванович.

– Та-а-ак, – протягнув Захар Єфремович, – мій охоронець виріс до начмеда, а я – до власника клубів і за сумісництвом нардепа. Славні були часи, що не кажи!

– Тому що ми були молодими й життя здавалося таким довгим і прекрасним!

– А хіба воно не прекрасне? Згадай, нас було четверо. Один зогнив на зоні, другий узагалі зник безвісти, бо пиячив безбожно, і тільки ми з тобою вибилися в люди. Ти подивися, друже, серед яких людей ми обертаємося! Тут і начальник міліції, і начальник ДАІ, і навіть сам мер! Хіба ми могли мріяти про таке в дев’яностих?! – пафосно зауважив Олександр Іванович.

– Цікаво, що зараз на місці нашої швальні? – задумливо запитав Захар Єфремович.

– Ти знаєш, мені якось не дуже цікаво.

– А мене щось пробила туга за минулим. А давай кинемо все до бісової мами та махнемо у Воровське! – сказав Захар Єфремович, і в його очах заблищали бешкетні іскорки. – Мотнемося по місцях нашої молодості!

– Ти що?! А гості як? – Олександр Іванович здивовано глянув на друга.

– Гості? Вони вже мене привітали, виголосили тости, а зараз обжираються та заливають пащеки горілкою. Подивися на цього, – Захар Єфремович хитнув головою в бік начальника ДАІ, – він наминає смажене порося так, що забув про всі правила етикету! Зверни увагу, як жир пливе по його бороді й руках, потім капає на сорочку. Зараз він сам схожий на свиню. Ще півгодини – і все це товариство не пам’ятатиме, де вони знаходяться і з якого приводу. То що? Помандруємо по місцях нашої бойової й трудової слави? – Захар Єфремович підморгнув другу.