Подруги довго сміялися над жартом Кіри. Вони обговорили меню й злагоджено взялися за роботу.
– Мало не забула! – похопилася Кіра. – Восьмого березня зустріч випускників нашого класу. Ти, між іншим, жодного разу не приїжджала.
– І хто це придумав восьмого березня?
– Не знаю хто, але ми з тобою поїдемо! Так?
– Навіть не знаю. – Вероніка стенула плечима. – Хотілося б, але не впевнена, чи вийде в мене.
– Якщо дуже схочеш, то вийде. А чому ти раніше не їздила? – запитала Кіра, спритно нарізаючи цибулю кільцями.
– Ти ж знаєш, що раніше я відвідувала дітей Улі. Мені доводилося заощаджувати, ховати ті копійки, щоб зібрати на квиток і подарунки дітям. Якби я сказала Назару, що мені ще потрібні гроші, щоб поїхати на зустріч випускників, знаєш, що тут було б!
– Але зараз ти вже не їздиш до них, – зауважила Кіра.
– Так. Я була в них останній раз, коли дітям було по п’ять років, – із сумом промовила Вероніка і вже вкотре повторила розповідь. – Потім їх перевели в інший дитячий будинок. Їздити стало майже неможливо, бо квитки коштували дорого, моїх заощаджень не вистачало, і я перестала їх відвідувати. До того ж Назар переконав мене, що не варто привчати дітей до моїх візитів. Вони підростають, звикають, називають мамою, чекають на мене, а що я могла їм дати? Я думала тоді, що вчинила правильно, а тепер мені здається, що зробила велику помилку. – Вероніка сіла на стілець. – Сама не знаю, чому я тоді повірила Назару. Так легко повелася на його переконання. Може, просто мені самій так було зручніше? Менше турбот, простіше й спокійніше жити? А я ж дала слово Улі, в її останні хвилини пообіцяла зшити Діані сукню на випускний вечір… – Вероніка важко зітхнула. – Пообіцяла, але не дотримала свого слова.
– Людина припускає, а Бог вирішує, нас не спитавши.
– Сама не знаю чому, але останнім часом я все частіше й частіше думаю про них. Минулого тижня Назар виїжджав у відрядження, то я плюнула на все й поїхала в дитбудинок, де вони навчалися й жили.
– Навіщо?!
– Хотіла їх знайти. Мені дали адресу, куди вони були направлені на навчання й проживання.
– Ти їх бачила?! – Кіра округлила очі й розтулила рота. Як вона могла не знати про таку подію?!
– Діти вже закінчили училище, а в гуртожитку сказали, що такі на цей момент не проживають – здали свої кімнати квартирантам. Їхні сліди загубилися, тепер ніхто не знає, де вони. Залишилося загадкою, що мала на увазі Уля, коли казала про їхнього батька: «Ти все дізнаєшся потім…» Коли це «потім»? Тепер, напевне, уже ніколи, – сумно сказала Вероніка.
– Ну що ти скисла, як учорашнє молоко? – якомога бадьоріше сказала Кіра. – Можливо, ти ще знайдеш і їхнього батька, і самих дітей.
– Якби я знала, що не зможу відвідувати дітей, я б ніколи не давала слово. Тепер до кінця своїх днів буду почуватися винною і перед Уляною, і перед дітьми.
– Ну все, досить нити. Ти мені краще скажи: поїдеш на зустріч випускників?
– Поїду! – проголосила Вероніка й сама здивувалася своєму сміливому рішенню. А якщо Назар буде проти? Нічого, можна послатися на те, що давно не була на могилках батьків.
Цього дня на дверях нічного клубу «Венера» – улюбленого місця тусовки місцевої молоді – красувалася табличка «Зачинено. Замовлення сплачено». Але всередині було багато світла, шуму й музики. Біля будівлі паркувалися одна за одною дорогі іномарки, з яких виходили поважні типи в дорогих костюмах. Переважно не самі. Супутницями були дами різного віку, але обов’язково в розкішних вечірніх сукнях та коштовних прикрасах, начеплених найчастіше «на заздрість іншим».
Гостей зустрічав незмінний адміністратор Сеня. За багато років роботи в клубі його обличчя набуло маски незворушності, і навіть у такий святковий день гості бачили його застиглу неживу посмішку, яка миттєво зникала, коли за ними зачинялися двері. Господар Сені, власник клубу Захар Єфремович, відзначав свій день народження. Була не кругла дата, не якийсь ювілей, просто чергове свято, яке Захар Єфремович, місцевий депутат трьох скликань, за традицією з розмахом влаштовував щороку.
За роки роботи в Захара Єфремовича Сеня навчився тримати язик за зубами. Він знав, що багато хто наївно вважає, ніби три нічні клуби в центрі обласного міста та невеликий готель із кафе на околиці давали можливість Захару Єфремовичу жити на широку ногу, мати новенький «лексус», шикарний заміський будинок і квартиру на сто квадратів в елітному мікрорайоні. Тільки недалекі люди могли припустити, ніби лише клуби забезпечували такий прибуток, що господар міг іноді балувати своїх коханок однокімнатною квартирою в спальному районі, нехай недорогою, без ремонту, але все-таки квартирою.
Читать дальше