Світлана Талан - Помилка

– Ну і що?! Адже це тварина. Ти ж будеш їсти м’ясо, і нічого?

– Тобі цього не зрозуміти, – сказала Вероніка.

– То поясни мені, – попросив Назар.

Вероніка довго розповідала про те, як їх виручала Зірка, як вони з мамою збирали Вероніці гроші на навчання за продані молокопродукти, але Назар так і не зрозумів, чому корова повинна жити до своєї природної смерті.

– Та тому, що Зірка – годувальниця, це останнє, що залишилося від мами. Вона моєї матері, врешті-решт! – закричала дівчина.

Вероніка поставила в машину валізи зі своїми речами й кілька коробок з улюбленим маминим посудом, постільною білизною й світлинами. Це було все, що залишилося від її дитинства, від її минулого. Вероніка важко зітхнула. Вона сіла на заднє сидіння, узявши на руки дитину.

– Ох і добре ж ми відпочили, – сказав іронічно Назар, сідаючи за кермо, – у селі, на свіжому повітрі!..

Вероніка нічого не відповіла. Вона кинула тужливий погляд на вже чужий будинок. Тепер їй нікуди буде приїжджати. Будинок здався сумним, похмурим і якимось маленьким. Вероніка проковтнула грудку, яка стисла болем горло. Прощалася з рідним селом уже надовго. Тепер вона зможе приїхати сюди тільки як гостя і ніколи на правах його мешканки й господині.

Решту дороги Вероніка думала про обітницю, яку дала Уляні. Вона пообіцяла відвідувати її дітей раз на рік. Вероніка була впевнена, що дотримає слова, забувши, що іноді обставини складаються зовсім не так, як планують люди…

Кіра поглянула на годинник. За двадцять хвилин вона буде у Вероніки. Назар піде на роботу, і вони зможуть базікати скільки завгодно. Як добре, що Вероніка живе з нею в одному під’їзді! Вони й так ніколи не переривали спілкування, але останні п’ятнадцять років (уже стільки вони живуть в одному будинку) особливо близькі. Раніше Кіра винаймала кімнату у квартирі самотньої бабусі. Сталося так, що старенька раптово злягла і їй нічого не залишалося, як написати заповіт на Кіру. Після смерті старенької Кіра обміняла квартиру на будинок, де жила її подруга. Правда, довелося доплатити, але на той час Кіра вже мала заощадження і, не вагаючись ані хвилини, зробила обмін. Досі вона не пошкодувала, що перебралася ближче до Вероніки. Що б вона робила без подруги, коли тринадцять років тому народила Наталю? Ні чоловіка, ні підтримки, ні нормальної роботи не було. Якби не Вероніка, Кіра не витримала б. Вона, тільки вона допомогла тоді Кірі.

Зараз Кіра жила поверхом вище від Вероніки, і щойно Назар ішов із дому, вони бігли одна до одної. Звичайно, можна було б приходити до подруги і в присутності чоловіка, але Кіра недолюблювала Назара й не хотіла бачити його мудроване, вічно незадоволене обличчя. Було набагато простіше, коли вони залишалися самі. Тоді жінки клопоталися разом на кухні, готуючи різні страви. Кіра була агентом із продажу нерухомості, тому їй часто доводилося працювати вечорами. Та й у Вероніки робота дільничного лікаря-терапевта забирала багато часу, тож викроїти вільні для обох кілька годин без Назара було щастям. Тоді подруги намагалися наготувати побільше їжі про запас, а заодно й побалакати.

Кіра ще раз глянула на годинник. Час! Вона схопила пакети з продуктами і вже за хвилину була в подруги.

– Ех, кухня, вічні жіночі апартаменти! – сказала, проходячи на кухню. – Пішов твій?

– Кого ти маєш на увазі? – всміхнулася Вероніка, хоча чудово розуміла, про кого йдеться.

– Кого, кого?! Твого лисого й очкастого, – засміялася Кіра. – До речі, Микити немає вдома? А то я теліпаю язиком…

– Ні, він на заняттях, – відповіла Вероніка, ставлячи на плиту каструлі й сковорідки. – Він у мене зразковий студент медінституту!

– Усі студенти зразкові, якщо не рахувати пропущені пари.

– Ні, Микита пішов у мене, – зауважила Вероніка. – Він відвідує всі заняття. Його тато налаштував на те, що зуміє відкрити для нього невеличку клініку, що йому треба стати кваліфікованим фахівцем, тому він сумлінно гризе граніт науки.

– А ти все життя ходиш у дранті та стоптаних туфлях, – сказала Кіра, розкладаючи на столі продукти.

– А що поробиш? – знизала плечима Вероніка. – Спочатку збирали на ремонт, потім – на нову автівку, потім – на цей цех із виробництва меблів, тепер будемо збирати на клініку для сина. Новий час – нові плани й нові проблеми. А ти як? Не знайшла собі за ці дні чоловіка багатого й красивого?

– Таке поєднання неможливе, – зітхнула Кіра. – Давно відомо, що ідеальні чоловіки – це чужі чоловіки. До речі, це твоєї родини не стосується. А я ось пошукаю ще трошки і знайду собі старигана, який буде примарою бродити ночами по моїй квартирі, зловісно гриміти путами Гіменея, а з нього буде сипатися трухлятина!