Роман Іваничук - Тангo. На межі з потойбіччям. Остання книга

Й коли прибиральниця готувала театральну залу для вистави, я пробрався досередини й у суфлерській будці ждав очікуваного дива.

…Конферансьє запросив на сцену трійко музикантів – піаніста Яблонського зі Львова, коломийського акордеоніста Кос-Анатольського і скрипаля Середжука з Космача, й коли прозвучали вступні акорди, до зали полився той самий спів, що долунював колись до мене, як мені здавалося, з-під веселки над Шпаєвською горою; підсилений музичними акордами, видобутими з піаніно й акордеона і пронизаний сріблисто-синьою мелодією, стягнутою зі струн скрипки смичком, який кожною своєю волосинкою творив особливий відтінок пісні, що спливав з уст співачки благанням: «Ще раз поглянути на тебе, з тобою стрінутись ще раз» – і на словах «у вечір, як зірки засяють в небі» спів злетів найвищими октавами у найвитворнішій фіоритурі, схожий на зіль кавказьких ашугів, коли мелодія зливається з її луною, – тільки так я можу нині визначити чар того співу, в якому поєдналося пізнане почуття кохання з болісним передчуттям його втрати.

Й коли Рената закінчила куплет словами «останній вечір, останній раз» і згас її чарівний голос у мінорному фіналі «погас останній вже промінь сонця, сумним акордом скінчився день», Бодьо, протестуючи, вибухнув вальсом «Усміх твій таємничий все мене так манить, чи до щастя він кличе, чи зі щастя він кпить…». І відповіла йому Рената куплетом, в якому забринів тон щойно пригаслої надії: «Усміх твій таємничий моє серце закляв – каже тужити, та кохання створити вже не можеш ні ти, ані я…» Тоді Бодьо пригорнув кохану до себе, ніби рятував її над проваллям безнадії, й обоє попливли у ритмі танго, малюючи всупереч сумнопрощальній пісні образ живого кохання.

Рената сахнулася, відступила назад, немов злякалася його пориву, та він під такт пісні наздогнав її, і обоє, задивлені одне в одного, злетіли у безвісті – втішені тим, що кохання їм ще не треба творити, що переповнило воно їх; дансерка, злякана його надміром, спробувала відступити від кавалера хоч на крок, вона кружляла довкола коханого, а він наздоганяв її, ловив, примушував підкоритися, й дівчина безнадійно втрапила в тенета його любові: впала спиною на його міцну руку – безвладна, безсила, готова до шаленого й безсоромного кохання.

Я вперше побачив живий рисунок танго й віри не йняв, що ці самі жерці любові постали враз на сцені звичайними змученими акторами, які з ледь винуватою усмішкою на устах кланялися глядачам. І в той мент я заблагав свою долю, щоб подарувала мені хоч раз за все життя вивершену красою хвилину гріховного танго…

Мої отрочеські літа окропилися кров’ю нової великої війни. Народи ще не встигли отямитися від Першої світової, як втрапили у смертельний вир Другої, іще жорстокішої, яка пошрамувала передовсім психіку дітей, зарані підготовлених до кривавої негоди розповідями батьків, на тілі яких іще не встигли зарубцюватися завдані у недавніх боях болючі рани.

Й мала та аномалія специфічний характер, зумовлений передчасним, не лише фізичним, а й духовним дозріванням, – у відчуттях потрібності брати участь у невластивих для дитячих можливостей вчинках: у хворобливому зацікавленні вогнепальною зброєю, у групуваннях малолітніх боївок, де хлопчиська вправлялися у стрільбі, щоб бути готовими до битв за священні ідеали, оспівані у спогадах батьків.

Моє патріотичне формування набрало іншого ухилу: коли мої ровесники вже нахвалялися своєю готовністю до збройної боротьби за свободу, яка марилася їм у романтичних мріях й ціни якій скласти ще не могли, – мені моя підступна доля вручила перо, з яким я, немов із гострою шпагою, й нині пробиваюся крізь майже столітню брилу часу.

Й коли весь світ сколихнула жорстока кривда, заподіяна маленькому шматкові української землі, названої Срібною, яку німецький божевілець цинічно віддав на поталу мадярським бузувірам, – на Червоному полі біля Хуста заяріла на весь світ кривава рана, й зжахнувся люд від побаченого: завойовник не стільки дбав про користь, як заспокоював свою садистську жагу руйнацією, і це його задовольняло достоту так, як стадо диких вепрів удовольняється сваволею на полях, де залишився в земному поросі картопляний дух, як, зрештою, задовольняється нині московський бандит диким шабашем на сплюндрованому Донбасі…