Роман Іваничук - Тангo. На межі з потойбіччям. Остання книга

Та раптом цей содом стих, й гупання бубна на мить примовкло, щоб дати змогу розшалілим танцюристам почути інші звуки, які живуть в інакших, ніж коломийкова, мелодіях, й до нас дотягнувся тонкий, мов кінська волосінь, струмок пісні; у тому ніжному плині звуків мій слух вловив слова надії: «Прийде ще час, коли затужиш ти за мною, – може, тоді любов ти зрозумієш мою», – і я зрозумів, хоч було це для мене ще надто рано: кожній людині на світі призначений неоціненний і належний їй дар, та не до кожного втрапляє він, і називається цей дар любов’ю. Та якщо скупа доля не ощасливила людину такою винагородою, то замінила її тугою, яка сильніша за любов: «І може, за ту любов вдячна будеш мені…»

Цей струмінь надії навально увірвався тоді в мою зелену душу, щоб скільчитися в ній нетерплячим чеканням: я ще в той час не знав, та й не міг знати, бо проживу довгі роки з тією надією, а коли вона нарешті сповниться, я вже знатиму, що той сокровенний дар втілився у чутливу мелодію, яка так болісно й солодко доторкнулася до моєї оголеної душі.

Я не стямився, як опинився вдома й застав за накритим столом гурт поважних людей, серед яких вирізнялась молода пара: кавалер в окулярах, якого звали Бодьом, і його наречена Рената, схожа на пуп’янок білої лілії, краса якої виявляється аж тоді, коли пуп’янок розтулюється і спадають вниз пилкові віяльця.

Й цієї миті те диво сталося: закохані заспівали незнайому мені чарівну пісню, й мені здалося, що то під рожевою дугою, що провисла над Шпаєвською горою, немов веселка, стоять вони обоє в обіймах, перемінені в пісню.

Я сидів у своєму сховку за комодом, заслоненим від світлиці ажурною фіранкою, впивався дуетом закоханої пари, а їхній спів начебто долинав до мене не з чільного місця за столом, де ті двоє стояли, переплівши руки, ніби боялися розлучитись бодай на мить, – спів долинав до мене не з їхнього боку, а випливав протягом з-під рожевої веселки, що обхопила підковою круглу баню гори. Трачани запевняли, що то земний газ проникає крізь пори і засвічується в нагрітому за день повітрі, та я знав своє: то мелодія пісні, якої я досі не чув, була не людською, а небесною і мала помаранчевий колір.

А крізь ажурну матерію мелодії пробивалася тиха розмова між гімназійними професорами, і мовив професор Николишин, який наступного року буде чарувати мене поезіями Шевченка і Тичини, – до маестро Павлусевича, майбутнього мого вчителя найкращої у світі мови – латини, яку чомусь вважають мертвою, хоч просякла вона своєю досконалістю у всі живі мови світу.

– Пане Володимире, – мовив півголосом пан Николишин, – чи ви вже знаєте, з ким, як автор тексту цієї пісні, ділитимете славу, що несподівно пронеслася над нашим краєм? Хто написав цю неземну мелодію, в яких чертогах світу її підслухав?

– Вона прийшла до автора з космічних глибин, він не творив її, а тільки записав почуте.

– Хто той чародій?

– Вас це цікавить? Даремно. Мелодія живе сама собою… А втім, ніхто не повірить, що звичайна людина середнього зросту і в звичайних окулярах зуміла опанувати найсокровенніші таємниці дотику любові, що його називають латинським словом «танго».

– Я догадуюся, хто цей автор.

– Дайте спокій… Хіба має значення, хто автор пісні, яка стала набутком усіх, хто має слух?

…Для мене ця таємниця розкрилася значно пізніше. А тепер вона просочувалася струмком печалі з космічних глибин попід веселковою підковою, що обхопила Шпаєвську гору.

Восени я став учнем першого класу гімназії, що відкрилася в Коломиї при філіалі українського Педагогічного товариства, – й почався у моєму житті новий період, який тривав упродовж усього воєнного лихоліття и закінчився хіба що умовно, бо ще довго після сорок п’ятого року тривала в нашому краю партизанська війна.

Проте в моїй душі – мов живчик, немов збудник молодої енергії й цікавості до життя – бриніла почута в моєму домі у день престольного празника мелодія, що таїла в собі сподівання великого свята, яке неодмінно мало проникнути крізь просяклу тривогою глибінь часу й перетворити почуття страху перед всесвітнім розіп’яттям на стан воскресної полегші, осяяний якщо не живильним дотиком любові, то ще сильнішим почуттям – тугою за коханням; і я вірив, що «прийде ще час, коли…». У тому стані солодкого очікування найвеличнішого дива прийшла до мене звістка з дошки оголошень у центрі міста: «У приміщенні театру «Gwiazda» відбудеться спільне ревю «Танго» у виконанні музичних гуртів Яблонського й Гумініловича за участю неперевершеного дуету Богдана Весоловського й Ренати Яросевич».