Роман Іваничук - Тангo. На межі з потойбіччям. Остання книга

…Після двотижневої розлуки з рідним селом я не міг ним натішитись. Видалось воно мені несподівно гарним: поділене ярами на замаєні садами острівці з білостінними й жовтостріхими хатами, що потонули в кучерявих зелених вирах, й знайомі були мені тут кожна царина, що визирала з лісової темені, й видзьобані овечими копитцями путівці, що збігали до глибоких мочул із синіми озерцями на дні, і плетиво витоптаних стежок, кожна з яких вела до окремого сільського присілка.

Усі ці житловища, потіснивши лісові займанщини, вилаштувались півколом під Шпаєвською горою, яка закрила трачанам вхід до таємничої Гуцульщини з її чугайстрами, ворожбитами, нявками й опришками, – і висотуються з них, щойно заграє на церковній дзвіниці найменший дзвін, сповіщаючи настання престольного празника в Трачі, вервечки прихожан, що тягнуться до старої церковці, захованої під столітніми смереками під Сталащуковим схилом, який стрімко спадає до карпатського хребта на земне дно. А в те дно, котре Боснею зветься, гейби вихор налетів, несучи звідкись й безладно гублячи у прірвах сади, пасіки, стайні, стодоли й шпихліри, й заслоняються вони від світу перснем лісів, протятих просіками, що протискаються крізь лісові дебрі до Пиконева, Зруба, Багновиська, Волового та Сакатури…

Отож висотуються з тих лісових тунелів шнурочки святкового люду, а кожен прихожанин одягнутий по-своєму: терновими хустками пов’язані жінки з Пиконева, у малинових фартухах пишаються дівчата зі Зруба, у вишневих опинках молодиці з Волового; ґазди із Сакатури – в клепанях, з-під яких спадає на плечі рівно розчесане й блискуче від олії волосся, а парубки з Вільшаника – у чорних капелюхах з павами.

А вже б’є найдужчий благовіст – то відчинив у храмі царські врата й проголосив «Благословенне царство Отця і Сина!» запрошений із Сапогова отець Яросевич, і я нетерпляче жду, коли після Богослуження посходяться до хати мого батька, славного на Запрутті вчителя, поважні гості, цікаві розмови яких, пісні та жарти я, заховавшись за віконною фіранкою, буду уважно слухати.

Та поки що стою на горбі біля Мельникового хреста й переношуся думками в післяобідній час, коли до Гаврилишиної стодоли, що на Панській вулиці, прийдуть з Пиконева троїсті музики й завихорить біля стодоли борза коломийка або шалений аркан.

Та на це видиво треба ще почекати: ось провіщає празник, коли можна буде напитися горілки до упаду, п’яною жебранкою сільський пияк Федір Юлинин, і це теж треба вислухати:

Ця співанка вже давно набридла трачанам, тож перебив її тепер глухий удар квача в песячу шкуру – прогнав галайка в язвини Залуцького лісу, а до мене – і як той час так швидко пролетів? – три брати Підлетейчуки вийшли з пиконівських нетрів зі скрипкою, цимбалами, флоярою й бубном – і вдарили гуцульського марша: «Ішов гуцул з полонини, а гуцулка з Бані, сіли собі під смереков – зробили сніданє…»

А тоді закрутилось у вихорі все село.

Долинула й до мене шалена музика – була вона такою густою, що не знала передиху між музичними тактами, наче музики кудись квапилися, наздоганяли або втікали від когось; такою дрібною, мов розсипаний мак, що його ніхто не в силі позбирати, а він сиплеться й сиплеться, заповнює увесь простір і подих забиває; такою тісною, ніби музиканти вмістилися на кружальці мідного ґрейцаря і зіступити з нього не можуть, бо довкруж місця немає; звуки музики перемішуються, немов перли у кришталевій вазі, шалений дзенькіт цимбалів, сопілкові завиточки, пекучі скрипкові перебори, а над усім цим гомінким содомом верховодить лункий бубон, що нагнітає в боснійську видолину всі ті звуки, мов бриндзу до бочки.

І я поплив тим потоком звуків до Гаврилишиної стодоли…

Й заполонила мене малого троїста музика, всього поглинула, немов вода, що рине з водоспаду, і я, побравшись із сільськими хлопчаками позашиї, закрутився в тій невтримній круговерті, що й облич не було видно, і пробивалися з того розшалілого ланцюга браві примовки – а прибий, повтори, ще такий! – і гупають босі ноги п’ятами в землю і як вона не провалюється під нами, а музики, заохочені витворним рисунком аркана в дорослому гурті та ще й нашими дрібушечками, невгавають, й коли найстарший Підлетейчук натискає підборіддям на деко скрипки, мало не розчавлюючи її, тоді бубон дає собі повну волю, що аж повітря від того гупання загусає, мов хмільна брага в діжці, а струни на цимбалах спливають з кобилок золотою патокою, та й флояра ридає, немов від солодкого болю.