Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

– Добрий вечір, пане музиканте…

Відсторонив її рукою, буркнув:

– Хоч би очі опустила, безстиднице!

– Ту patrz na ziemię, bo jesteś z gliny, a ja na ciebie, bo jestem z twego żebra [40] Ти дивися на землю, бо ти з глини, а я буду на тебе, бо створена з твого ребра (пол.). . Гарно співаєш. Може, підеш у нашу синагогу за кантора? А-а, русин… А я жидівка Ханка. І обоє ми по вулицях волочимось. Ходім, звесели мою самотність. Я в боргу не залишусь, я вмію… Мене люблять і вірмени, і поляки, а русина ще не мала.

– А ти… – Арсен спробував посміхнутися. – Ти це теж робиш з благословення короля?

– Що, що? А-а, так, і кожного дня молюся за його здоров'я, бо другий буде гірший… No chodź, przecież nie jesteś sodomitą! [41] Ну, ходи, чей же ти не содоміт! (Пол.).

Повія узяла його за руку, і він слухняно пішов за нею, бо був вільний і мав своє право на маленькі втіхи, а нічого великого не жадав. Нині було вино й буде жінка, завтра прийде якась нова радість; жінка звернула в браму, що вивела в тісне, оточене високим муром подвір'я, потім вони піднімались стрімкими рипучими сходами вгору. Від теплого дотику жіночої руки прокинулось у Арсена млосне бажання, воно навально опанувало ним, солодка дрож пронизала тіло, коли жінка відмикала двері; у кімнаті він уже нічого не бачив – тільки її шию, плечі, груди, звабливе вгнуте лоно; Арсен квапливо роздягав її, вона прошепотіла: «Ти такий голодний, а гроші маєш?», він вийняв з кишені все, що залишилось, дав їй, вона ахнула: «Та коли я це відроблю?», Арсен упився в її губи і потягнув до ложа.

Шал минув так раптово, як і прийшов: жалюгідне відчуття спустошення протверезило Арсена, він боязко глянув на жінку, хвилину тому таку звабливу й жадану, тепер – змучену, зношену, з прив'ялими слідами давньої краси, підвівся з брудного лежака й хапливо почав одягатися. «Оце й усе… І нині, і завтра, і завжди – дрібні радості, які мають принести мені свободу, життєвий смисл і втіху в судну годину…» Був злий на себе, бо знав, що в людей, від яких він утікає, щось є інше, вище, краще, вони борються за те, а він не вміє, а тому глузує з них; сердитий був на жінку – сильну, здорову, яка теж, подібно, як і він, утікає від життя, рятуючись брудною волею; жінка водила за ним пивними очима й мовчала, можливо, й рада була, що не муситиме відробляти всі гроші, і вони обоє тихо розійшлися б, коли б Арсен не сказав:

– Міцна, як кобилиця, а…

– А ти! – прошипіла вона, підвівшись на лікті. – Ти не продаєшся? Я ж не раз бачила тебе, красеня з гуслями, у дворах і в шинках. Поглянь на себе, який ти дужий, але не довбеш камінь, не куєш, не шиєш, не копаєш, не воюєш! Я тіло продаю своє, ти ж – душу… А до моєї вам усім зась, бугаї голодні! Та, може, я… Та, може, я за ці гроші сина утримую в Ягеллонському університеті. А ти, що ти із своєї ганьби придбав: вино і курв!

– Я не мав мами… мене не утримували… – прошепотів Арсен і стиснув до болю повіки. Ілюзія свободи, яку він видумав нині для себе, ураз пропала, усе майнуло йому перед очима, мов перед смертю, – докторські тоги, аудиторії, диспути і жебраний хліб жака, й обличчя дівчини – єдине, яке йому запам'яталося з усіх жіночих облич, постало перед ним і зникло, і в цю мить він уперше відчув, як жорстоко тисне на нього світ лещатами безвиході; він радів, що вивільнився з неволі, а ще дужче впокорився, і тепер пригноблений, загублений, притоптаний повзе по землі, не можучи вдихнути повітря, пил набивається в очі, рот, вуха, і він гине, мов черв, під ним.

Струснув собою, хміль знову наплив до голови густою патокою, а десь поза нею, зовсім близько, існував світ, який натужувався, щоб скинути з себе задушливий леп покори, але для Арсена він був недосяжний. Хмільна патока гусла, твердла, він застогнав: «Я ж не слимак…» – і звалився на підлогу.

…Лежав і ніжився на високих подушках, на білих простирадлах, під пухкою ковдрою, його долоню лоскотало чорне волосся, буйне, пухнасте, він гладив його, притискав до подушки, щоб поглянути на лице, брови, очі; Арсен відчув біля себе тепло дівочого тіла, йому хотілося відкинути ковдру й поглянути, і притулитися розпаленим чолом до нього, але руки були кволі й м'які; добрий і щасливий, він міг лише прошепотіти:

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.