Сергій Постоловський - Диктатор

– Це не люди, а бандити. Я – киянин у п’ятому поколінні, не впізнаю свого міста. На що вони його перетворили?! Жах. Суцільний жах. Приїхали зі своїх донецьків та луганськів. Сиділи б там, і ми б тут горя не знали. Інтелект і культура нині не в моді. На зміну їм крокує міщанська вульгарщина кримінально-пролетарського Донбасу. Згадаєте мої слова! Впаде країна з такими керманичами. Вони її просто проп’ють або в карти програють. Це так по-донецьки, – звертався сивий чоловік до літньої жінки на лавці у парку Шевченка.

– Нормальна влада. Звичайно, не все так просто. Але президент не злий. Буде справа, – і таке теж чув Лейл.

– То ми йдемо в Європу чи все ж таки у Митний союз? Задовбали вже з цими інтеграціями! – казали люди, і в цьому була уся суть майбутніх подій.

Але чув Томас і інше. І люту ненависть, і людську заздрість, і застереження, і про Росію, і про Америку, і про Китай, і про Європу, і про корупцію, і про бентежний дух України, який може чахнути віками, терпіти та споглядати, але настає момент і він рветься з грудей на волю.

Що би не говорили люди, правда завжди блукала десь поміж їхніх слів, наче цуралися вони її, не хотіли жити з нею поруч, гнали зі свого двору, мов приблудного собаку, що вештається від хати до хати, бо своєї у нього нема.

Правда була чужим та неприємним собакою, як у великого Булгакова, але не було в тій країні свого професора Преображенського, щоби забрати ту правду зі злих вулиць величного міста.

– А може, це і добре, що його нема, – казав собі Томас Лейл.

Він не мав ще чіткого завдання, не знав, якою буде його місія, але був переконаний в одному: якщо шеф направив його до України, значить вже дуже скоро щось має трапитися. А що може трапитися у державі, яку Росія вважає своєю невід’ємною частиною, а сама та держава оголосила курс на інтеграцію до Європи?

– Чи так вже уся держава? – питав себе Томас Лейл, і недобра посмішка з’являлася на його обличчі.

Хто-хто, а він точно знав, що у цьому житті рішення приймає меншість. Народ не вирішує абсолютно нічого, а все прописується не на площах та в будівлях парламентів, не на барикадах і ешафотах, а значно далі, в будинках із товстими стінами й високими парканами, на яхтах у відкритому морі й під охороною бойових гелікоптерів, в офісах Мангеттену і Лондонського Сіті, в окремих залах королівських палаців старої Європи, куди заборонений вхід для преси, де не існує публічності і немає правди, моралі й цінностей. Там все визначає один лише інтерес.

Україна не викликала у нього подиву.

– Чергова територія, за яку сильні держави ведуть гру. У 2004-му перемогу здобули ми. Проте, чим усе це закінчилося, краще і не згадувати. І де тільки Державний департамент знаходить усю ту наволоч, яку садить на трон то в Україні, то у Єгипті, то в Чилі чи ще де?

Ось так ходив Києвом Томас Лейл, слухав, що кажуть інші, щодня уважно читав газети й інтернет-видання, переглядав політичні ток-шоу, а ввечері сідав у крісло і насолоджувався то Вольтером, а то Монтенем [3] Мішель де Монтень (1533–1592) – французький філософ і письменник епохи Відродження, есеїст-мораліст, автор монументальної праці «Досліди» (також у перекладі зустрічається варіант «Проби»). , а іноді й Булгаковим, не забуваючи і про свого улюбленого Гемінґвея, котрий завжди був для нього взірцем. Чому? Напевно, тому, що Томас ніколи не мав того життя, яким жив великий письменник такої ж великої країни.

1993 рік

Френк Лейл п’є віскі. Майкл С’юті – горілку.

– Усе ще п’єш цю гидоту? – питає Френк, коли офіціант ставить перед ними алкоголь.

Майкл щиро сміється.

– Ти так ненавидиш горілку, бо вона тхне тобі Росією? Не будь злим, Френку! В Росії нині період суцільної демократії. Час кмітливих циніків. Нова епоха, в якій тільки Сполучені Штати і переможці.

– Чи надовго?

– Назавжди.

– Не думаю.

– Повір мені.

– Я нікому не вірю, Майкле. Особливо тобі.

Посмішка зникає з обличчя С’юті.

– Ти не можеш мені пробачити Афганістану?

Френк робить маленький ковток віскі, ставить склянку на стіл, кладе руки перед собою, спирається на них і підводиться.

– Як можна пробачити брехню та зраду тих, кого ми самі готували до війни, а потім штовхнули під кулі росіян?

В очах Френка мерехтить злість. Майкл помічає її. На слова Лейла він реагує суцільним спокоєм.

– Війна – це завжди несправедливість. Нам потрібна була перемога.

– Ти знав, що вони загинуть – ті вісім нещасних моджахедів, і не сказав мені ані слова.