Сергій Постоловський - Диктатор

Та не могли прорахувати американці тільки одного – корупцію, яка й була мірилом усіх владарів України. Несамовита жадібність та чвари між вчорашніми друзями стали тим фундаментом, на якому опонент спочатку став прем’єр-міністром, а пізніше і президентом. І ось тепер, майже після дев’яти років розлуки з Україною, Томас Лейл ішов вулицями, на яких влада належала тільки йому – синові донецьких степів.

У Києві ще з часів Помаранчевої революції Лейл мав дві квартири. Цього разу шеф прийняв рішення придбати ще й будинок.

«Конспіративних квартир не буває забагато», – вчив його шеф, коли підібрав Томаса на вулицях Нью-Йорку, де Лейл заливав свій талант і чергову любовну трагедію міцним шотландським віскі.

Тоді він ще не знав, що ось цей непримітний чоловік скоро стане його поводирем у світі таємних ігор і цинічних зрад, введе його в коло, де правлять інші закони та діють за інакшими правилами. Бо в тому світі, куди з головою пірнув Томас Лейл, не існувало справедливості й чеснот. Усе визначалося лише боротьбою за владу.

У той перший вечір, коли він сидів у шкіряному кріслі, вкотре перечитуючи Вольтера, йому раптом спало на думку, що цього разу він може не повернутися до Америки. І справа не тільки у тому, що його могли вбити. Ні. Лейл просто усвідомлював, що цього разу битва буде більш жорсткою, кривавою і затяжною. Ніхто вже не гратиметься у ненасильницькі спротиви. Як казав Гай Фокс [2] Гай Фокс (1570–1606) – англійський шляхтич-католик, учасник «Порохової змови» – невдалої спроби групи англійських католиків підірвати будівлю парламенту з метою знищення прихильного до протестантів короля англійського та шотландського Якова І. , якому судилося стати організатором лондонської «Порохової змови» 1605 року, «відчайдушні хвороби лікуються небезпечними засобами». І саме такою відчайдушною хворобою страждала в ті дні Україна. Шкода, правда, що вона про це ще не знала.

Лейл ніколи не розумів українців. Вони здавалися йому затурканими, такими, що легко піддаються маніпуляціям, продажними у своїй більшості. Ті ж одинаки, які час від часу народжувалися з бажанням жити згідно з законами та принципами честі, не затримувалися надовго на цьому світі. Їх життєвий шлях закінчувався або автомобільною катастрофою, або «самогубством», або ж відвертим вбивством. І вже інші йшли далі, аби вести Україну у темне майбутнє олігархічних кланів.

Проте бували моменти, коли Томасу ставало справді шкода той безталанний народ. Він бачив доброзичливість і працьовитість людей, бажання змін, яким не давала дорогу емоційність українців, адже емоції там завжди брали верх над розумом. І так було в усі часи та при усіх імперіях.

«Віками їм вбивали у голови, що вони є частиною різних держав. Століттями вони не могли зрозуміти, хто ж вони такі. Національна ідея – те єдине начало, яке і визначає шлях народу у майбутнє, так і не сформувалося на цих землях. Але як вірно зазначав їх другий президент, Україна – не Росія. В чому різниця? У прагненні до свободи. За нинішніх умов диктатура тут неможлива. Принаймні надовго», – казав собі Томас Лейл, відкладав Вольтера і намагався прорахувати, що саме трапиться цього разу.

«Про теперішнього їхнього президента говорять різне. Але в одному я впевнений точно. Йому відводиться ключова роль, здатна змінити існуючий стан речей у світі. Росія та ми будемо грати цього чоловіка на свій власний лад. І переможцем виявиться той, хто зіграє на випередження».

Томас вирішив, що на сьогодні вистачить роздумів. У нього був ще час і на роздуми, й на аналіз, і на прогнози. Але також він усвідомлював, що коли настане момент дії, він буде сам, як завжди одинак між декількох вогнів, здатний як переламати хід історії, так і стати її черговою безвісною жертвою.

Лейл вимкнув світло, поклав поруч із собою пістолет і заснув, не знаючи, яким буде наступний його день у країні, яка пливла за течією долі, вигаданої для неї іншими.

1993 рік

– Чому ти п’єш?

– А чому б і ні?

– Ти ж проп’єш свій розум.

– Навіщо мені розум? Він не робить мене щасливим. Іноді мені хочеться бути тупим. Такі люди живуть своїм простим щастям. Не задумуються ні про що. Від народження і до смерті. А так… що мені від мого розуму? Одні біди. Я ж рік тому ледь не збожеволів! Гаразд, тобі зізнаюся. Прочитав Ніцше, і вдень, і вночі думав лишень про одне: я теж смертний. І теж колись помру. А звідси й одвічне питання: чи треба щось робити, чогось досягати, комусь щось доводити, коли усе закінчується у сирій землі?