Сергій Постоловський - Диктатор

Так думав Томас Лейл, який за інших обставин мав усі шанси стати чесною людиною.

Іноді, коли його душу охоплював сум, Лейл уявляв собі суто американську ідилію. Він – професор-лінгвіст у одному з провінційних університетів Східного узбережжя, вже який рік живе з покірною, тихою і милою дружиною. Жінка вона домашня, не дуже розумна, але й не зовсім дурна, звичайна така жінка, які, як ніхто, мають право на кохання і щастя.

Будиночок у два поверхи, невеличка галявина, де бавиться малеча, а по неділях вони усі разом кличуть на барбекю сусідів та «нових знайомих», які дуже компетентні у тому чи іншому питанні, перспективні та зі зв’язками у важливих суспільних колах.

То були його діти, яких він ніколи не мав, а поруч із ним стояла дружина. Обійнявши Томаса, вона посміхалася сонцю і новому дню. Дружини в нього теж не було, а ті жінки, які іноді з’являлись в його житті, не були створенні для сімейного затишку, домогосподарства, турботі за малюками. Відчайдушні та вродливі, фатальні і небезпечні, трагічні і безталанні, вони жили за рахунок його енергії й чоловічої сили. Томас розумів це, але був не проти таких відносин, адже в обраній ним долі не залишалося місця ні для будиночка, ні для дітей, ні для вірної дружини, яка щовечора виходитиме на ґанок, аби зустрічати чоловіка з роботи. Та й обрана Лейлом професія не передбачала нормованого робочого дня, де є чітко визначені години праці, вихідні й термін відпустки. В його житті усе було набагато складніше.

У квітні йому виповнилося сорок три роки. Останні двадцять із них визначалися трьома буквами – ЦРУ.

Блискучий мовознавець із неймовірними аналітичними здібностями, він присвятив себе нелегальній оперативній роботі, простіше кажучи – шпигунству та спецопераціям в інтересах Сполучених Штатів Америки. У нього навіть не було друзів. Лише завдання. І, звісно ж, його шеф, який щоразу відсилав Лейла до однієї з тих країн, де планувалася чергова небезпечна гра.

Югославія у 1995 році, коли серби мали стати агресором, США, коли у терміновому порядку 11 вересня 2001 року потрібно було евакуювати саудівських шейхів, Ірак 2003 року, коли йому потрібно було надати докази наявності хімічної зброї у Саддама. Зброї, якої, по суті, і не було. Україна й отруєння кандидата в президенти, яке теж залишалося під великим питанням. Киргизія у 2005-му, коли потрібно було зробити перший постріл, аби пролити кров, здатну вигнати геть з країни президента-корупціонера. Грузія напередодні й під час трагічних і несправедливих шести днів, які відірвали від країни два шматки. Пакистан, коли він йшов на ліквідацію Усами бен Ладена. І ось цієї осені знову Україна. Держава, де ніхто і ні в чому не може бути певен. Навіть при найстабільнішому режимі. Навіть коли усе начебто й не так погано.

«Саме в часи спокою та розвитку, стабільності і певного добробуту відбуваються революції. Коли люди живуть у злиднях, у них немає часу думати про зміни. Вони зайняті одним лишень виживанням. Все інше – пусте й недоречне», – казав собі Томас Лейл, коли літак йшов на посадку у Борисполі.

– Жодних контактів з посольством! Жодних зносин з резидентом та нашою агентурою! Ніхто не має знати про тебе. Ніхто не повинен тебе бачити. Ти сам по собі. І твоя перемога, як і твій провал, теж тільки твої. Ти чекаєш. Як завжди. В тебе буде тільки один вихід на сцену. І навіть у ньому ти маєш залишатися за лаштунками, – казав йому шеф, а Лейл слухав і хитав у відповідь головою.

Таксі везло його вулицями Києва, яким усміхалося сонце. Ті вулиці ще не знали, що живуть в останні дні спокою, а тисячі українців не мали й гадки, що вже через декілька місяців вони почнуть гинути від ворожих куль.

Не знав цього і Лейл, але щось таке вже закрадалося у його розумну голову, яка ніколи не знала відпочинку, а увесь час працювала, перебуваючи у напрузі. Томас казав собі, що колись прийде такий день і він просто впаде, бо його голову наповнить кров, яка литиметься потужними струмками із судин. Він не боявся смерті, розуміючи, що вона неминуча і нікому ще не вдалося від неї втекти. Але він мав наміри затриматися на цьому світі, бо у нього були тут ще справи.

В Україну він їхав не вперше. Він був уже у Києві того року, коли помаранчеві прапори й стрічки летіли над усією країною. Тоді їм усе вдалося. Шкода тільки, що Вашингтон прорахувався з кандидатами. А так усе вийшло доволі гарно.

«Ми ж усе прорахували. І те, що президент не дасть наказу стріляти у натовп, не допустить силового розгону Майдану, і те, що прихильники помаранчевих будуть більш рішучі та ефективні, і те, що опонент врешті-решт відійде у сторону».